Розділ 16

Іноді найменші приводи призводять до серйозних наслідків.

В. Пікуль

Народу, і справді, набилося під зав’язку, ступити було нікуди, не те, що практикуватися. Андрій натхненно ділився інформацією про клуб із зацікавленими та різко виганяв настирливих журналістів. За пів години з’явилося троє, а вечір тільки почався.

Віктор явно запізнювався, зате з’явилися його заступники з ради. Раніше мої колеги, а тепер… тепер ми були в різних таборах. Очільниця мого табору сопіла в мене за спиною, нервово поправляла строкатий чубчик і відпускала короткі уїдливі репліки щодо багатих товстосумів і проклятих вампірів. Я не сперечалася — їй потрібен час для того, щоб змиритися.

Ольга теж трималася поряд і недовірливо поглядала на представників ради. Ще б пак, рада їй життя попсувала. Загалом опозиція в нас вийшла не дуже сильна, але що є.

Сьогодні ми замаскувалися під помічників Андрія: відповідали на питання, заварювали чай, вітали новоприбулих. І слухали. Принаймні я слухала. Вбирала уривки чужих розмов, намагалася вичленувати що-небудь важливе, що стосується справи. Марно. Якщо маніяк і був зараз тут, то нічим себе не видавав. Зачаївся?

Віктор запізнився більше ніж на годину. Коли він приїхав, зал вирував, гомонів, люди, розбилися на купки, і кожна з них щось бурхливо обговорювала. Неподалік столика із чаєм Морозко зібрав невелику групу людей і захоплено говорив про принади розкритої свідомості та відсутність бар’єрів для пізнання світу.

Можна сказати, що поява головного мецената залишилася практично непоміченою. На вході Віктор одразу відшив замаскованого під юного езотерика журналіста і виставив його геть. Через широку спину батька зацьковано виглядав Гоша і виглядав зляканим. Зізнався татові, що ходить сюди регулярно?

Побачивши Гошу, Ольга хмикнула і відвернулася. Цікаво…

Гоша розчинився в натовпі. Я повернула голову й натрапила на погляд Віктора. Нас розділяла кімната, наповнена людьми, але від цього погляду мені чомусь стало страшно. Віктор поманив мене пальцем і вийшов у коридор. Що ж, сподіваюся, він мене там не зжере…

Я протиснулася до виходу, повз зграйку напівроздягнених дівчаток, що радісно щебетали про якусь нісенітницю. Зачепила плечем знудженого байкера біля стіни, ковзнула повз стриксів із ради, подумки скидаючи із себе їхні зацікавлені погляди, як п’явок. Так, я ласий шматочок. Не нарватися б…

Біля виходу мене все ж таки зупинив один, найнахабніший. Жека Білий, тобто Євген Білецький. Ніколи мені не подобався, до речі. Мутний якийсь і посмішка моторошна.

— Лялечко, поговоримо наодинці?

— Іншим разом, — посміхнулася я прямо в нахабне його обличчя. — Мене Віктор чекає.

Ця фраза чарівним чином повернула мені волю.

У коридорі, просоченому сигаретним димом і запахом плісняви, дихалося набагато легше, ніж усередині. Мене схопили за руку, відводячи в куток, що примикав до коридору, у темну пляму, якомога далі від світла, шуму й цікавих очей.

— Якого біса ти тут робиш?! — зло запитали з темряви. Очі поки що ще не звикли до неї, і розрізнити силует Віктора не виходило. Темрява клубочилася навколо хижим звіром, лизала плечі неприємним протягом із вікна. — Якщо мені не зраджує пам’ять, ми домовилися, що ти не лізтимеш у це!

— Я і не лізу, — збрехала я. — Прийшла сюди із подругою. Вона дуже просила.

— З подругою Аліси, — виправили мене. — Чи ти через донорські особливості перейнялася її життям?

— Свого не залишили, — знизала я плечима.

— Ти маєш піти, — наказали мені безапеляційно. — Я не жартую, Яно. Зараз же.

Нарешті, очі звикли до темряви, і на обличчі Віктора явно читалося роздратування.

— Твої люди тут не просто так, — здогадалася я. — Через смерть Ігоря?

— Тихо! — Він затулив мені рота долонею і висунувся в коридор, ніби боявся, що нас можуть підслухати. — Востаннє говорю, йди додому.

— Ні, — твердо сказала я, вивільнилася з нав’язаних обіймів і відступила на крок. Склала руки на грудях, щоби показати — не збираюся його слухати.

Нерозумно, напевно… Нерозумно було сперечатися з Віктором — хто він і де я? І взагалі, потрібно завжди брати хитрістю, а не безапеляційністю, але, напевно, поганий вплив Єгора дався взнаки.

Віктор похитав головою. Зітхнув. Й очі прикрив, а коли розплющив, мені не сподобався його холодний погляд.

— Що ж, доведеться, мабуть, розв’язати цю проблему інакше.

Я не встигла навіть пискнути, як мене притиснули до стіни та знову затулили рота долонею. Обличчя Віктора раптом виявилося поряд… надто близько. Більше не знайоме. Чуже. Хижий, майже дикий вираз. Не злість, ні. Жага. У кожному стриксі живе така…

— Вбити тебе тут буде безглуздо, як вважаєш? — насміхається незнайомець, поки я марно намагаюся вирватися. Ага, як же. Субтильна дівчина проти міцного чоловіка. — Але ж можна зробити це в іншому місці.

Спокійно, Яно. Тільки не панікувати. Тільки не…

Марно. Страх — не та емоція, яку легко стримати. Він рветься зсередини божевільним звіром, ламаючи клітку розсудливості, і ніяка воля не здатна стримати його. Страх непереможний. І зараз він грає проти мене.