Розділ 15

Якщо в житті немає задоволення, то має бути якийсь сенс

Діоген

День видався сонячним та ясним.

Підсихали калюжі на тротуарі, довкола стрибали горобці, радісно цвірінькаючи. На кущах проклюнулося перше листя, і наполегливо пахло весною. Навіть у місті. Я спеціально вийшла з дому на годину раніше, щоби прогулятися і упорядкувати думки. Сьогодні мені знадобиться тверезість мислення та величезна частка удачі.

Спати, звичайно, хотілося, але дві чашки еспресо творять чудеса. Напевно, не варто було настільки захоплюватися кавою, але вона допомагала підбадьоритися і не заснути, а в поєднанні з холодним душем майже відроджувала волю і віру в себе. Неабияку роль у поверненні оптимізму зіграло прибирання, яке я почала, як тільки Єгор пішов, і закінчила близько десятої ранку.

Найкращий момент призначати ділові зустрічі.

Коливалась я близько десяти хвилин, а потім набрала номер, який знала напам’ять. Пара довгих гудків, сухе «слухаю» та кілька пропущених ударів серця.

Я не сумувала, ні. Просто люди з минулого життя бачилися мені доказом того, що я була. Існувала. Залишила слід, нехай лише в їхній пам’яті.

— Руслан… Германович?

Мама обіцяла організувати нам зустріч, але я більше не могла чекати. Потрібна була певність, хоча б у чомусь. Хоча б у примарній надії зміцнитися корінням у справі, яку я колись любила.

— Так.

— Це Аліса. Аліса Соколова, подруга Яни. Я на рахунок салону дзвоню.

— Точно. Ірина говорила про вас. Ви хочете його купити, чи не так?

— Саме так.

— Не проти, якщо ми зустрінемось і обговоримо? Скажімо, сьогодні о другій?

Ідеально. Я погодилася швидко, швидше, ніж слід було. Руслан явно відчув моє нетерпіння і бажання здобути салон. Погано, торгуватися тепер стане складніше. Але я не шкодувала, треба було сказати «так» швидше, ніж передумаю, відступлю. Робити щось для себе, безпосередньо, не використовуючи людей для досягнення мети, виявилося дещо боязко. Не ховатися за чиєюсь спиною було незвично. Втім, у мене тепер є своя спина — нехай не настільки широка, але вона витримає. І я — разом із нею.

Не дійшовши до місця зустрічі два квартали, я присіла на лавку в сквері. Витягла мобільний телефон. На екрані все ще моргав конвертик не прочитаного повідомлення. На автоматі я відкрила, пробігла поглядом по рядках. «Приїжджай у вихідні, святкуватимемо. Брат Лис». Брат Аліси, чи що? Роман… Що ж, тепер це моє життя та мій брат. Набрала у відповідь: «Буду» і сховала телефон у сумку. Потрібно в Єгора адресу запитати, з’їздити, з новою сім’єю познайомитися.

Я провела рукою по волоссю, перевіряючи цілісність зачіски. Дістала люстерко, трохи оновила блиск на губах. Час іти.

Затишне кафе в центрі, неподалік офісу своєї фірми, Руслан зазвичай вибирав для сніданку. Сніданки там і правда готували чудові й подавали до першої години дня, але й бізнес-ланчі були непогані. Я навмисне трохи спізнилася і, коли прийшла, Руслан уже доїдав суп. Пунктуальність він цінував трохи менше, ніж наповненість власного шлунка, а починати ділову розмову, коли він голодний, не наважувалися навіть постійні клієнти.

Він помітив мене біля входу і проводив поглядом до столика. Сірий костюм-трійка, злегка відпущена петля краватки, русяве волосся з ледь помітною лисиною на потилиці. Стриманий кивок, міцний потиск руки, зацікавлений погляд. Тепер я не дуже схожа на тих жінок, з якими він звик спілкуватися. Руслан завжди любив усе гарне, блискуче та яскраве.

— Отже, Аліса, — у голосі його прозвучала зацікавленість. — Ірина сказала, ви знали мою дружину.

З місця в кар’єр — улюблена тактика Руслана, я була до неї готова, навіть усмішку припасла особливу, задумливо-меланхолійну, але не дурну. Пів години перед дзеркалом тренувала.

— Недовго, проте… ми багато спілкувалися, — ухильно відповіла я. — Здебільшого про бізнес.

— Наскільки він у вас великий? — діловито поцікавився він, припиняючи свердлити мене поглядом і приймаючись за основне блюдо. Мовчазна офіціантка вручила мені меню, я замовила склянку грейпфрутового фрешу та салат.

— Поки що невеликий, — м’яко відповіла я, не опускаючи очей — з Русланом у таких питаннях завжди треба бути у всеозброєнні. Відведений погляд практично завжди дорівнює поразці. А зараз у мене відібрали колишню перевагу законної дружини. — Точніше, поки його немає.

Він відірвався від відбивної і застиг, дивлячись на мене з подивом. Здається, мені вдалося його здивувати. Що ж, сподіваюся, це зіграє на мою користь.

— Розумієте, Руслане Германович, у нас із вашою дружиною склалися дуже теплі стосунки. Вона казала, у мене є талант, а вона вміла бачити таке в людях своєї професії. Яна особисто навчала мене, говорила, що візьме на роботу у «Фрею», але після трагедія перекреслила все це. І я б не сміла навіть подумати про покупку салону, якби не розмова з Іриною Анатоліївною. — Я зітхнула й подякувала офіціантці за принесений фреш легким кивком. Пауза вийшла більш ніж багатозначна, а інтерес Руслана — досить міцним. — Я надто часто бачила, що трапляється з подібними закладами після продажу. Не хотілося б, щоб «Фрею» спіткала та сама доля.