Розділ 14

Його усмішкою можна було розрізати вени на зап’ястях

Рей Бредбері

Миша сиділа на ліжку і витріщалася прямо мені в обличчя. Довго, не кліпаючи. Дивилася так, ніби бачила вперше, і це дуже дратувало. Хотілося сховатися, тому я розглядала що завгодно, аби тільки не перетинатися з її гострим, як лазер, поглядом. Стара шафа. Перекошені дверцята антресолі. Глянсовий чорний екран телефону. Старий стілець у кутку.

Ольга пішла на кухню робити каву, Єгор мовчки роздивлявся принади нічного двору через вікно.

Лесин погляд палив шкіру.

— Я зараз, можливо, скажу дурницю, але ти — не Аліса, — констатувала вона глухим, мертвим голосом. Розлючено здула із чола безглуздий чубчик і додала: — Аліса знала, як вийти зі сновидіння. Це перше, чого навчають у клубі.

Чорт, треба ж було так безглуздо проколотися! На такій дрібниці, нісенітниці, навіть. І як тепер, скажіть на милість, викручуватись із цього лайна?

— Ну, що за маячня, Лесю? — подав, нарешті, голос Єгор. Розвернувся, начепив на обличчя картонну усмішку. Від неї несло фальшю за кілометр. — Хто ж це, по-твоєму?

Відмінна тактика — відповідати запитанням на запитання. Тільки, боюся, прокол мій надто очевидний, щоб знайшовся спосіб виправдатися.

— Не знаю, — різко відповіла Миша. — Тільки вона поводиться… дивно. Гроші тринькає, спілкується з Алмазовим. Справи в неї якісь таємні, розслідування. А нещодавно, уявляєш, заявила, що закохалася в тебе. Аліса! Що закохалася! Та вона в житті в такому не зізналася б навіть собі, не те, що… Ні, я її подруга, звичайно, але навіть мені вона не стала б ось так, посеред магазина розповідати, як вона для мужика сукню одягатиме! Фу!

— Ось як? — Брова Єгора глузливо поповзла вгору, а посмішка перетворилася з картонної на саркастичну. — Для мене сукня, значить? У коханні зізналася?

Тріснути б його по голові. Але натомість я потерла скроні, у яких досі пульсувало. Руки тремтіли, а думки в голові дзвеніли розбитими уламками.

— Чому ти дивуєшся? Яка легенда, такі й розмови, — відповіла я стомлено. — Сам вигадав, що ми пара.

— Легенда?! — Очі Миші округлилися, а щелепа впала до підлоги. Ось так і руйнуються переконання в тому, що світ довкола саме такий, яким ти його бачиш. — Тобто ви не… тобто ти не того… Що тут діється?!

— У нас з Алісою… скажімо так, ділові стосунки, — ухильно зізнався Єгор, дивлячись кудись повз мене. — Вона мені допомагає.

— Ой, та Миша давно в курсі про те, що я — твій донор, — не витримала я цієї гри в слова. Повернулася до Миші, вказала на Єгора й добила її влучним: — І взагалі, він одружений!

— Та-а-ак… — Леся, схоже, остаточно розгубилася. Й очі опустила в підлогу — ті самі, якими кілька хвилин тому так різко стріляла. — Виходить, ти мені брехала? Весь час?

— Не думаю, що Аліса брехала, — втрутилася в розмову Ольга, ефектно з’являючись у кімнаті із чашкою ароматної кави. Взагалі могла б не тільки собі зробити, егоїстка хрінова. — Єгор вважав за краще не помічати, але дівчинка була по вуха в нього закохана.

— Що значить, була? — насупилася Миша й подивилася чомусь на мене.

А я зрозуміла, що втомилася прикидатись і приховувати правду. Носити маски, постійно перевіряючи, чи не відклеївся в тебе вус і чи не потік грим… Викручуватися, брехати, вдавати із себе ту, ким я не є. Особливо зараз, після того, що сталося уві сні. Після Світлани… На шкірі досі цвіли сліди її дотиків. Хіба так буває? Адже вона мертва. І я теж певною мірою померла там, на цвинтарі, дивлячись як засипають землею труну з моїм тілом.

— Ти маєш рацію, я не Аліса, — сказала я тихо.

Після цієї фрази в кімнаті запанувала гробова тиша. Ольга незворушно стукала ложкою, розмішуючи цукор у чашці. Єгор завмер біля вікна, дивлячись на мене, як на божевільну. А Миша плескала віями, ніби я щойно не озвучила її власну здогадку.

Дратівливо завібрував мобільний, висвічуючи смс від якогось Роми. Екран спалахнув на кілька секунд, а потім на ньому з’явилася заставка з годинником. Годинник показував третю годину ночі. Нічого собі, поспала.

— А хто? — поцікавилася Миша, продовжуючи безглуздо кліпати. Від втоми ломило в скронях, страх виходив із тіла дрібним тремтінням, а шкіра, здавалося, ще зберігала відбитки дотику туману.

— Мене звати Яна. І я не розумію, як опинилася тут.

— Яна? Та, із салону? Яку вбили?

— І багато ти встигла розпатякати? — роздратовано поцікавився Єгор, крокуючи від вікна вглиб кімнати, а потім назад. Він сердився. Ось кому точно не можна лізти в сни мене рятувати — осушать за секунду.

— Начхати. Мене мало не вбили сьогодні. І позавчора. І в ніч перед цим. Але сьогодні… Він грає зі мною. Вбивця. Витягує з моєї підсвідомості те, що, безсумнівно, ранить, і…

— Вбивця? — сполошилася Миша. Встала з ліжка і сплеснула руками. — Уві сні?

— Уві сні можна брати емоції безкарно, — уточнила Ольга й сьорбнула із чашки. Ось у кого із самовладанням усе чудово. Вона єдина в цій кімнаті, хто, здавалося, ні краплі не хвилювався.