Розділ 12

Втім, як усім нам добре відомо, немає на світі гріхів, яким не знайшлося б прощення

Оскар Уайльд

Сонце пробивалося крізь ажурні фіранки й малювало відблиски на гладкій поверхні столу. Моя кава давно охолола, але я і не збиралася її допивати — подібну гидоту потрібно ще примудритися приготувати. З боку кухні смерділо горілим, нечисленні столики уподобали компанії студентів. Вони прогулювали пари, пили пиво і зрідка заповнювали невелике приміщення непристойно гучним сміхом.

Віктор без задоволення доїдав свій сендвіч, який, судячи з усього, мало відрізнявся на смак від моєї кави. Гарячого тут не подавали. Серветки скінчилися хвилин п’ятнадцять тому, але ніхто не поспішав їх оновити. Студентські забігайлівки явно не відрізнялися сервісом.

Я прочитала чергове смс від Єгора і відписалася, що все гаразд.

Мені були потрібні відповіді. Тут. Нині.

— Ти обіцяв розповісти про Бородіну, — не витримала я гнітючого мовчання, коли Віктор таки здався і залишив недоїдений бутерброд на тарілці. Він обдарував мене важким поглядом, швидко подивився на годинник. Поспішає?

— Я тобі не брехав, — відповів він сухо. — Юля, справді, вирішила відмовитися від співпраці зі мною.

— Тобто, брехав Гоша?

Він зітхнув, одвернувся. Хотілося б вірити, що він зараз не зайнятий тим, щоби придумати правдоподібні виправдання холоднокровному вбивству. Тепер не було можливості зрозуміти, які емоції він відчуває, що ним рухає. Але раніше я могла. І точно впевнена: у минулому Віктор від мене не крився. Можливо, замовчував щось, але приховати таке точно б не зміг.

Що ж сталося з нами?

— Якось я перестарався… — Він скривився, ніби згадувати про це було неприємно. — Напевно, через те, що перебрав алкоголю. Альбіна пиляла, що я мало часу проводжу із сином, що він майже не бачить батька, і я здався. Ми поїхали до клубу, трохи випили, і Жорж раптом зізнався, що йому важко збирати денну норму. Він просив поради. Син — у мене! Зіграли батьківські почуття, хоча зараз розумію: йому нема до кого більше піти. З Альбіною він про це говорити не може, сама розумієш.

Я кивнула. Розумію. Альбіна — людина, вона гадки не має, яке це — щодня шукати собі їжу, виходити на вулицю, як на полювання, вишукуючи емоції яскравіше, смачніше. Хто б що не казав, прояв почуттів не купиш за гроші, тут треба вміти викликати, змушувати грати за твоїми правилами. Потрібно знати, за які ниточки потягнути, щоб людина зраділа, розлютилася, засумувала. І якщо ти людині симпатичний, вона охоче вибачить тобі спустошення після подібних зустрічей. Але якщо ні…

— Жорж ніколи не вмів подобатися людям, — підтвердив Віктор мої думки. — Йому навіть співчувати важко. Такі не мають народжуватися стриксами.

— Я зрозуміла, — обірвала я сентиментальне оповідання Віктора, — ти його пожалів. Далі що?

— Він мій син, Яно, — жорстко відповів він. Мазнув по мені недобрим поглядом, наче я щойно образила святі батьківські почуття. — Попри все. Навіть попри те, що в ньому не тече моя кров.

— Він син Альбіни, — твердо поправила я. — Нехай у ньому й не тече її кров. Ти просто з ним миришся. Тільки не треба мені тут заливати про батьківський обов’язок, я чудово знаю, що ти насправді відчуваєш до Гоші, це завжди було видно. Розчарування, ось що. Стрикси таке зчитують на раз-два.

— Я не в захваті від того, яким він виріс, — погодився Віктор. — Аля розпестила його, а я це допустив. Батьки багато що допускають.

— Схоже, Гоша теж від тебе не в захваті. Він тебе боїться і, схоже, небезпідставно.

Нам таки принесли серветки. Молоденька офіціантка спішно прибрала зі столу ознаки ганьби цього місця — мою недопиту каву та сендвіч Віктора. Я замовила склянку апельсинового соку. Нехай із пакета, але я сподівалася, що його принесуть швидше, ніж він прокисне в склянці.

— Тоді в клубі я вирішив йому допомогти, — продовжив Віктор, коли офіціантка, нарешті, пішла, потираючи скроні й непомітно позіхаючи. Я забула, наскільки вміло Віктор бере те, що йому потрібно. А головне, непомітно для оточення. Адже взяв він чимало — он як вона зблідла, мабуть, нарікає тепер на магнітні бурі. Як ще пояснити раптову слабкість та сонливість?

— Я подзвонив Юлі, попросив допомогти, — похмуро сказав Віктор. — Вона була безвідмовна — ця дівчинка. І, здається, закохалась у мене. Юля була з тих, хто завжди шукає татка замість мужика.

— І ти користувався, — кивнула я.

— Засуджуєш?

Я знизала плечима.

— Хто я така, щоб тебе засуджувати?

— Маєш рацію, Яно, — у його голосі прорізалися сталеві нотки. — Ти якраз і не можеш засуджувати. Та й ніколи не хотіла. Цим ти мені подобалася завжди — чесністю. Насамперед перед собою.

— Юля погодилася допомогти Гоші? — проігнорувала я його репліку, якою він явно хотів мене зачепити. Повернути до минулого. Але Віктор має рацію, я ніколи собі не брехала. І зараз не стану. Цілком зрозуміло, що до минулого повернення немає.

— Вона дуже хотіла з ним потоваришувати, — криво посміхнувся Віктор. — Навигадувала собі, мабуть, що я кину дружину, і ми заживемо втрьох, як дружна сім’я.