Розділ 10

Завтра я чекаю на твою сповідь. Захопи чекову книжку.

«Альф»

Єгор знайшов мене на балконі.

Не знаю, скільки я там простояла, та й узагалі події після слів Гоші про загибель Юлі якось розкололися на дрібні уламки. Пам’ятаю, як напирала на нього на майданчику, намагалася випитати подробиці, а він щось бурмотів, задкував, а потім як побіжить… Пам’ятаю, як придушила в собі порив побігти за ним. Адже він міг і вбити з переляку. Гоша, звичайно, забитий, але все ж стрикс.

Я заціпеніла від усвідомлення сказаних ним слів.

Віктор убив.

Віктор.

Вбив.

Це не підозри — факт. У цієї події є свідок. І якщо так, то… що далі? Що робити далі?

— Ти зовсім здуріла, роздягнена — на балкон?

Мене укутали пледом, розгорнули, впхнули назад у кімнату, зазирнули в обличчя.

— Ти чого, Валевська? — злякано спитав Єгор. І вже тихіше: — Яно?

— Там… — Я вказала рукою на стіл, де все ще стояли наші чашки, цукорниця та вершки. Поруч із вершками лежала флешка, яку віддав мені Гоша. Напевно, з якоюсь важливою інформацією, яка викриває Віктора.

Рука зрадливо здригнулася. Не хочу дивитись. Не сьогодні.

— Що це? — Єгор, схоже, був налаштований рішучіше. І до доказу мого облому доторкнувся безстрашно.

— Там про клуб та про загиблих донорів, — спокійно сказала я. — Принаймні так сказав Гоша. Подивися, можливо, тобі це допоможе.

— Хто такий Гоша?

— Георгій Алмазов. Син Віктора.

— Хочеш сказати, син Алмазова нам звістку приніс? — скептично уточнив Єгор. — Пташка з ради — інформацію на крильцях? Смердить троянським конем.

— Гоша боїться, — безбарвно пояснила я. — Боїться батька.

Пауза дещо затягнулася — схоже, Єгор намагався перетравити отриману інформацію. З відчиненого балкона в кімнату тяглися запахи весни — прілого листя, вологої землі, набряклих бруньок, що ось-ось випустять на волю свіже листя. Плавно гойдалася фіранка.

— Він бачив, як Віктор убив Юлю…

Їдкий погляд, недовіра, завуальована радість — треба ж, як пощастило, що докази самі в руки стрибнули. Ще і свідок слабкий духом — трохи натисни, і розколеться. І яке Єгорові діло, що радість цю я з ним не поділю?

Справедливо. Тільки від цієї справедливості горлянку пережало — не вдихнути. І шкребеться щось у грудях, ніби видирає собі шлях назовні. Очам боляче, і тому вони сльозяться. З яким задоволенням я зараз просто впала б на ліжко й заснула.

Спати не можна, тому я відвернулась і вдала, що мене мало хвилює те, що сталося. Нехай Єгор краще вважає мене байдужою сукою, ніж слабкою.

— Де твоя здобич? — поцікавилася я буденно. — Макарони, пельмені чи якусь ще шкідливу гидоту ти притягнув?

Єгор мовчки вказав на два пакети біля дверей. От і добре, займу чимось руки, які зрадницьки тремтять. Я вислизнула з кухні, переодяглася в шорти й сорочку — усе ж таки я вирішила залишити дещо з одягу Аліси доти, поки не дістануся до магазину й не куплю те, у чому не соромно з’явитися на людях.

У пакетах пельменів не знайшлося, проте я знайшла філе індички, пачку нешліфованого рису, оливкову олію, вершковий сир, дві пляшки натурального йогурту, овочі, фрукти та багато зелені. Мала визнати, що Єгор не такий уже безнадійний, принаймні із цим можна працювати. Картину псувала лише велика пачка желейних ведмедиків, що причаїлася в кутку.

В одній із навісних шафок я знайшла коробку зі зваленими в купу пакетиками спецій, зняла зі стіни обробну дошку, включила духовку. Пам’ять дбайливо підкинула пару рецептів запеченої індички, руки звично взялися до справи, а думки… Від думок я намагалася позбутися.

Єгор приніс на кухню ноутбук і, здавалося, повністю поринув у вивчення матеріалів із флешки, а я щосили намагалася не зациклюватися на цьому. Незабаром кухня наповнилася ароматами запеченого м’яса, на плиті на повільному вогні доходив до кондиції рис, а я вимила та нарізала овочі для салату.

Розвернулася і натрапила на пронизливий погляд Єгора. Так дивляться на засуджених до страти — одночасно із жалем та жахом.

— Що?!

— Це правда, що ти вбила батька?

Знову за рибу гроші! Скільки не закопуй секрети з минулого, хтось обов’язково захоче посадити на цьому місці картоплю. Не те щоб мені було неприємно згадувати… Я якось швидко змирилася, набагато гірше довелося б, якби він залишився живим.

Я не зловтішалася тоді. Було страшно, і я взяла більше, ніж слід було. Від переляку. А потім непритомність, запах сірки, тоді ще незвичний, розгубленість матері, швидка, лікарня. Його намагалися відкачати близько години, а потім зупинилося серце. Буває. Літо, спека, гіпертонія, удар — насправді, нескладно знайти пояснення. Серцевий напад не таке рідкісне явище.

Я добре пам’ятаю заціпеніння, що охопило мене тоді. І пильний погляд високого сіроокого чоловіка, що пропалював шкіру. Його я витримала майже легко.