Розділ 9

Якщо не можеш мати те, що хочеш, навчися хотіти те, що маєш

Аристотель

Ольга дивилася впритул.

Я більше не вміла зчитувати емоції, проте впевнено могла сказати, що вона відчувала до мене лише одне: ненависть. Гарячу, як перець чилі. Соусом із цієї ненависті вона поливала мене вже десять хвилин, сидячи в кутку, закинувши ногу на ногу і вдаючи, що зовсім спокійна.

Виходило краще, ніж у Єгора.

— Чим ти, у біса, думала?!

Він перестав міряти широкими кроками мізерний простір гримерки та зупинився навпроти Ольги в загрозливій позі: ноги розставлені, руки стиснуті в кулаки.

Ольга настроєм дикого не перейнялася, знизала плечима й незворушно відповіла:

— Вона горіла, того й дивись спалахне. Я вирішила допомогти.

— Допомогла? — їдко поцікавився Єгор. — Задоволена?

— Сам сказав, вона зараз смирна…

— Ти мала просто спостерігати. Просто. Спостерігати. Що тут незрозумілого?

— Спостерігати? — влізла я в розмову. — За мною?

— За Алісою, — відповіла Ольга. — Єгор вважає, Віктор Алмазов хотів її використати, а потім убити. Але ніхто не чекав від нього такий подаруночок. — Вона витягла із сумочки маленький срібний портсигар, клацнула кришкою, дістала довгу цигарку. Повернулася до Єгора й люто видала: — Я тобі одразу говорила, із цим клубом щось нечисте. Синок Алмазова туди ходить, липне до всіх. А тут ще й вона.

Вона тицьнула в мій бік гострим нігтем.

— Я до тебе не липла! — обурилася я. — Це ти до мене полізла.

Ольга прикурила, видихнула хмарку сизого диму в мій бік і поблажливо похитала головою.

— На тебе боляче було дивитися. Мавпа з гранатою.

— То не дивилася б!

— Припиніть, обидві! — наказав Єгор, й Ольга відвернулася. Хитнула стрункою ногою в сріблястій босоніжці та знову видихнула дим. Винною не виглядала, навіть не намагалася. Вважає себе в праві ось так нахабно витягувати енергію з людей? Чи в неї до мене щось особисте?

— Більше так не роби, — серйозно попередив її Єгор, за що був нагороджений саркастичною гримасою. — Ніколи. Потрапиш під статтю, і я не допоможу. Ніхто не допоможе, ти знаєш їхні закони.

Вона скривилася, але промовчала.

— Ти, — Єгор повернувся до мене і дбайливим більше не виглядав. Навпаки, вигляд у нього був такий, що зараз дістанеться саме мені, причому пощастить, якщо тільки по дупі. Наче це я, а не Ольга, завинила. Він трохи помовчав, потім махнув рукою. — Забудь…

Це він дав мені зрозуміти, що я безнадійна?

— Мені скоро на сцену входити, — оголосила Ольга таким тоном, ніби її затримала юрба нав’язливих фанатів і тримає в гримерці силою, вимагає автографів. Причому на непристойних місцях. Вона повернулася до мене і скривилася, наче тільки-но розкусила лимон. Ліва частина її обличчя висвітлювалася дрібними лампочками, що обрамляли величезне дзеркало, права ж тонула в півтінях. — Скажи Алмазову, нехай відкличе своїх псів.

— Попроси ввічливо, і я подумаю, — відповіла я зло. Уривки люті, що вирвалася на свободу, кружляли навколо шматками попелу. Накривали плечі. Пахло неприємно — потом і дешевими парфумами. А Ольга не здавалася вже такою привабливою, як раніше.

— Яна! — обложив мене Єгор, і я відвернулась. Теж мені, вихователь знайшовся. Нехай краще подружку виховує і навчить постулату «як стукне, так і грюкне».

Ольга нервово хмикнула й залишила нас наодинці. Клієнти, мабуть, зачекалися. Навіть на краще, що вона пішла, так простіше контролювати себе, бо… я ледь себе стримую. Знову. Потилиця у вогні, і вогонь цей підбирається до очей, а звідкись зсередини виринають, виштовхуються на поверхню гидкі, темно-бурі думки. Жаль. Образа. Страхи, від яких я навчилася абстрагуватись. Треба тікати…

Тепер не втечеш, доведеться знову боротися. Кожен день долати себе, заштовхувати все, що рветься назовні. Вдавати, що впораюся. І чекати, що перша ж помилка мене зламає.

Таке вже було. Спотикалася. Падала. Отримувала під дих від тих, хто вдавав із себе друзів. Усе можна здолати, якщо знаєш, за що борешся. А зараз… заради чого все це? Коли ось так просто в тебе забирають твоє життя, пхають у чуже тіло, намагаються вбити. Або ще гірше.

— Я сам залагоджу все з Алмазовим, тобі краще більше до нього не лізти, — спокійно сказав Єгор. — Надто небезпечно.

— Та ти благодійник! — роздратовано видихнула я і встала. Мене дратували й розгнуздана обстава цього місця, і запахи, й Ольга, і присутність Єгора поруч. Чомусь раптом стало дуже мало місця, занадто мало повітря і занадто багато чужих людей.

Нещира турбота завжди викликала в мені неприязнь. І сама я, навіть коли хотіла добитися від когось вияву сильних емоцій, ніколи не тиснула на особисте.

Звичайно, я пам’ятала, наскільки насичує щира прихильність, як людина віддається, коли кохає, проте… Для мене подібні еманації почуттів підпадали під жорстке табу. Здавалося, якщо людина віддає тобі щось настільки особисте, то й тобі доведеться віддати щось натомість. Себе ж я вважала нездатною не те, що віддати — створити подібне. Точніше, я не хотіла.