Розділ 7

Важко забути біль, та ще важче згадати радість.

Щастя не залишає пам’ятних шрамів

Чак Паланік «Щоденник»
 

Тека лежала на столі.

Білий картон, затерті зав’язочки, зімкнуті в акуратний бантик. Жирне слово «Діло» та кілька прямих ліній під ним. Загнутий кут, який готовий ось-ось переламатися, порушити цілісність аркуша.

Я не наважувалася розв’язати її і оголити начинку. Свердлила поглядом картон, за яким ховалися секрети чужих людей. Не те щоб я соромилася їх порушити, просто… Накрило. Минуле й події в ньому, хоча я твердо обіцяла собі минуле поховати. Берегти минуле завжди шкідливо, особливо коли воно зачіпає за живе.

Я відкладала цей момент, як могла. Прийняла душ, привела себе до ладу, зайшла в інтернет-магазин косметики та замовила купу потрібних доглядових засобів, поспілкувалася з милим менеджером, і він пообіцяв, що замовлення доставлять завтра після обіду. Зателефонувала до салону, записала нас із Лесею на консультацію на третю годину дня. «Порадувала» цією подією Мишу, яка, судячи з голосу й лайкам у слухавку, була розбуджена моїм «ти охрініла в таку рань» дзвінком.

Я збігала до найближчого магазину за продуктами, поснідала знежиреним сиром та горіхами.

Вивантажила речі із шафи та нещадно спакувала в пакети для сміття те, що ніколи в житті не вдягну навіть під страхом смерті. Після цих маніпуляцій шафа приголомшено дивилася на мене порожніми очницями антресолей і скалилася відчиненою пащею з кривими зубами плічок.

Завтра пройдусь по магазинах, благо, рахунок рудої дозволяє. Влаштую собі день шопінгу. Від цієї думки навіть трохи полегшало. Рівно до того моменту, як я згадала про теку.

Я акуратно поставила поряд із нею чашку з кавою. Годинник показував полудень, отже, до того, як до моєї притихлої квартири увірветься синьоволоса істота, залишалося трохи менше пари годин. Потрібно витратити їх із користю.

Вдих. Видих. Концентрація на диханні. Хвилювання — геть. Алісу з її фонтаном емоцій — туди ж.

Тека довірливо розгорнула переді мною своє нутро. Білі листи, чотирнадцятий шрифт із засічками, голі факти, висмикнуті з біографій, позбавлені шкіри, жиру та м’яса. Скелети чужих життів. Народився, вчився, одружився, помер… Загинув. Декілька рядків про пристрасті, уподобання та емоційні зв’язки, ніби це й неважливо зовсім. Події. Позначки на берегах у деяких досьє, котрі, мабуть, Єгор вважав важливими для справи.

Олег Свобода. Юрист. Блондин. Широке обличчя, великий ніс і величезний потяг до неприємностей — це навіть на фото помітно. Він був явно відомий, тому й піддався на вмовляння ділитися з кількома стриксами. Для донора навіть один стрикс — уже небезпечно. Але якщо один просто необхідний для здоров’я, то троє — пряма дорога до могили. А якщо врахувати, що один із них — дикий, то й поготів. Олег загинув у віці двадцяти п’яти років. Пощастило так довго протриматись. Його знайшла у своєму ліжку мати, зателефонувала у швидку, але хлопця, звичайно ж, не врятували. Дивно, та його справу не розслідували. Зам’яли? Один зі стриксів Олега — партнер Віктора. Що наштовхує на дуже неприємні думки.

На берегах, навпроти рядка з ім’ям та прізвищем жертви, ламаним почерком було подряпано: «Запах?». Відповідно, Єгор не був упевнений у причетності стрикса до загибелі Олега, і зв’язок Свободи із цією справою шита білими нитками. Можливо, саме через відсутність фактів справу й закрили. Потрібно буде покопатися в архіві, якщо, звісно, ​​допуск дадуть.

Я зітхнула й перевернула сторінку.

Не знаю чому, але її погляд завжди вводив мене в заціпеніння. Глибина. Синє, з темно-сизими прожилками. Пухнасті вії, світлі, а на сонці — руді. У мене майже не лишилося її фото — видалила з комп’ютера, а паперові спалила. Віктор сказав, що так буде краще. Правильніше. Мені і справді тоді стало легше. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль.

З фотографії вона дивилася на мене докірливо, ніби я зрадила наш зв’язок, стерши всі спогади про неї.

Не знаю, як так сталося, що ми настільки зблизилися. З донорами необов’язково спати, навіть дружити — зайве. Ділові відносини — найкращий варіант. Я і планувала їх такими. Я знала, що у Світлани був інший стрикс. Олексій Воронін, менеджер середньої ланки, бабій та невдаха. Він і привів її в офіс ради, тоді я вперше побачила її — яскраву пляму чистого щастя. Повз пройти так і не зуміла. Не те щоб мені не вистачало емоцій… У мене завжди знаходилися варіанти. Але вона була нерозбавленим екстазом, і я спокусилася.

Умовити Світлану не склало труднощів. Пізніше вона зізналася, що Олег, який вічно розпускає руки, їй набрид, і вона шукає когось стриманішого й того, хто притримається кордонів. Кордони розмилися на третьому тижні нашого знайомства. Її світла квартира з аскетично обставленою спальнею і величезною, повністю позбавленою меблів кімнатою, у якій вона тренувалася, мені дуже подобалася. У ній був простір, багато світла та легкий флер затишку.

Ми лежали на підлозі величезної лоджії, вистеленої ворсистим килимом і засіяної маленькими плюшевими подушками. Говорили про всякі дурниці, Світлана натхненно ділилася подробицями насиченого життя танцівниці балету, а я наполягала на повній зміні її гардеробу. У результаті здалася і зізналася, що їй личить усе, хоч у мішок вбери, а вона… Вона раптово стала серйозною і сказала: