Розділ 6

Те, що я відчуваю, має належати лише мені

Сьюзен Коллінз «Голодні ігри»

— Хочеш сказати, вона… із цих?! — Миша приголомшено випустила ложку, і вона з дзвоном приземлилася на тарілку.

Я зітхнула й зачинила холодильник. Схоже, там повісилася родичка моєї гості: з їжі в мене залишилася тільки цибулина, засохлий шматок батона і цвілий сир. Не той, який рокфор і дорблю. Шлунок невдоволено забурчав, вимагаючи свого, а чаєм без цукру цього поганця не проведеш. Потрібно купити їжі, бажано нормальної. Сир, йогурт, салат, філе індички. І горіхи. Дуже багато горіхів, бо скоро мозок відмовиться зі мною співпрацювати.

Сьорбнув із чашки чаю, що охолонув, я знизала плечима.

— Хто її знає. Але мені здається, що не варто до неї наближатися. За можливості.

— Треба ж, — насупилася Леся. — А на вигляд і не скажеш. До мужиків липне, а вони — до неї. І раптом — таке!

— Сьогодні липла до мене. Забудь, — відмахнулась я. — Краще скажи, як швидко твої друзі зможуть пошту зламати?

— Дігер в оффі зараз. Залишається лише чекати.

— Це той, який тобі нашкодив?

Вона жваво кивнула й мило всміхнулася. Кокетливо хлопнула віями. Леся, і справді, миленька, тільки ось… волосся. Макіяж. Одяг цей безглуздий. Фенечки, шарфи, скрипковий ключ на чорному шнурку, і шнурок цей довгий — майже до пупка.

— Він, — підтвердила Миша й засунула мені під ніс фото якогось опудала. Темне волосся, мили яке в кращому разі тижнів зо два тому. Косий чубчик, проколота брова та лінзи — яскраво-червоні з вертикальними зіницями. Матір Божа…

— Він… яскравий.

— Людина й має бути яскравою. Сірість вбиває! — захоплено заявила Миша.

У цьому я схильна була з нею погодитись. Яскравість — це, звичайно, чудово, але не настільки ж. Іскрити так, щоб люди осліпли!

— Добре, коли все в міру, — усміхнулася я і підлила їй ще чаю.

— Він любить хизуватися, — зітхнула Миша, спалахнула й уткнулася носом у чашку. — Зате розумний.

— Я не лише про нього. Ось узяти твоє волосся…

— А що з ним? — Її рука метнулася до горезвісного чубчика, пригладила, від чого той намертво прилип до чола.

— Воно мертве, — чесно зізналася я. Хотілося обговорити інші аспекти безглуздого образу Миші, але я стрималася. Не можна напирати, тому що є шанс розбитися об товсту стіну опору. Усе ж таки люди болісно ставляться до критики. Тому починати краще з малого. І просуватися обережно, намагаючись не потривожити крихких струн ніжної душі.

— Як море? — насупилася Леся.

— Як труп! Кінці посіклися, стрижка… Ти вибач, звичайно, але таке враження, що стриг тебе безрукий майстер. Ногою. Лівою. Від неякісного фарбування колір тьмяний… Загалом, я згодна, що синій — це незвичайно, яскраво, але блиску немає. Тому складається враження неохайності.

— Гадаєш? — Вона підняла пальцем пасмо із чубчика і скосила на нього очі. А потім стрепенулась, ніби звільняючись від мороку, і чубчик заправила за вухо. — Ти чого, Лисичко? Гламуром отруїлася?

— Вважаєш, стежити за собою — ганебно? Яскравість, Лесю, це насамперед охайність.

Вона знизала плечима й ще раз витягла пасмо із чубчика. Уважно розглянула і, мабуть, вважаючи мою думку не такою вже важливою, уткнулася в екран смартфона.

— Дігер вийшов у мережу.

Мій телефон, ніби зрадівши цій події, задзижчав.

— Чув, вечір був насиченим, — спокійно промовили в слухавку, і в голосі Єгора почулося глузування. Миша напевно розтріпала про те, як я ганебно капітулювала, фонтануючи злістю. Шлейф, мабуть, стоїть там і досі. Взагалі, прикро, що Леся мене здає, треба буде поговорити з нею. Усе ж таки вона моя подруга, а не Єгора. Якщо мені доводиться її терпіти, нехай із цього буде хоч якийсь профіт.

— Рада, що тобі догодила, — парувала я і вийшла з кухні на балкон. Нехай Миша робить свою справу, а я поки що розберуся з диким. Добре було б вибрати оптимальну дистанцію між нами, коли він одночасно й  у полі зору, і не лізе в душу. Однак, боюся, що Єгор мало знайомий із дистанціями. Напирати, доки не зламаєш — цілком може зійти за його головний девіз.

— Як відбулася бажана зустріч? — сухо поцікавився він.

Звичайно, він дзвонить заради інформації, а не щоб дізнатися, як я почуваюся, і чи жива взагалі. У принципі, такий розклад тепер навіть на мою користь. Не було сенсу приховувати візит до Віктора, тому я ухильно відповіла:

— Продуктивно.

— Я цього очікував, — скептично зауважив він. — Новини?

— Баш на баш. Чи ти думав, що я тобі просто так усе розкажу?

Пауза. І роздратування Єгора просочувалося через кілька кварталів і випливало з динаміка древнього телефону. Я явно відчувала неприязнь і досаду через те, що йому доводилося мати зі мною справу. На диво марнотратний стрикс. Напевно, якби я мала дар, я б і через телефонну розмову змогла б підживитися.

Але дару немає.