Розділ 5

Дорога до щастя не завжди асфальтована.

Трумен Капоте

Квартира була просторою. Широкий передпокій, дзеркальна шафа-купе сталевого кольору, поличка для взуття, обладнана невеликою лавкою. Світлий паркет.

— Почувайся, як удома, — кивнув Віктор у бік сірих дверей, повісив мою куртку на плічка й подався мити руки.

Я слухняно попрямувала у вітальню.

Кімната в пастельних тонах. Кутовий диван і впритул до нього — фікус. Вікно в підлогу — Віктор відчував слабкість до великих вікон, — повністю позбавлене фіранок. Широкий телевізор на скляній тумбочці. Натяжна стеля із круглим світильником посередині. Барна стійка, що відокремлює вікно від кімнати, за нею — стільці на високих ніжках. Напівпорожня пляшка бренді.

Я відкоркувала її, налила напій у склянку. Тепло огорнуло після першого ж ковтка, просочилося в шлунок. Приємно, чорт забирай! Трохи подумавши, я наповнила склянку до половини та присіла на диван.

Дивно, що я не знала про існування цієї квартири. Дивно і… тривожно? Мабуть. Злегка.

— Ти як? — Віктор, нарешті, з’явився в кімнаті, розстебнув ґудзики на манжетах, закотив рукави. Наслідуючи мій приклад, налив у склянку бренді і присів поруч.

— Дивне відчуття. Важко пояснити. Бісить, що я нічого не можу змінити, ні на що вплинути, а це… — Я розвела руки в сторони, даючи Віктору можливість краще роздивитися, на що мене перетворили. — Ця нікчема — тепер я?

— Ти чудово знаєш, як із нікчеми зробити діамант, — відповів він спокійно. — Головне — ти жива. Знала б ти, який я щасливий.

— Ти маєш рацію, гірше було б, якби мене справді поховали. Ця квартира — твоя?

Кивок. Жодної краплі жалю від того, що я дізналася про це тільки зараз.

— Навіщо вона тобі?

— Іноді хочеться відволіктися, побути там, де ніхто не шукатиме.

— Жінки?

Він знизав плечима. Що ж… Не така вже велика вада, у мене теж були коханці. І Віктор про них знав. А я ось не знала.

— Навіщо? Я була певна, що ти любиш дружину.

— Дивне питання, якщо врахувати, що його ставиш саме ти.

Його очі всміхалися, у куточках зібралися дрібні зморшки — єдине, що могло якимось чином вказати на вік. Загалом для своїх п’ятдесяти двох років Віктор чудово зберігся. Спортзал, правильне харчування, режим, а також вміння не нервувати через дрібниці робили його значно молодшим за свої роки.

— Пам’ятаю, у тебе було багато інших способів підтримувати баланс.

— Будь-які способи згодяться, — відмахнувся він, ніби звістка про його любовні пригоди була настільки несуттєвим фактом, що не варто було на ньому зациклюватися ні на мить. — Дозволиш перевірити фон? Дуже цікавий випадок, ніколи не чув про таке.

— Ти з ними спав? — запитала я суворо і відсунулася. — Із донорами своїми? Адже з Алісою не…

Замовкла. І натрапила на холодний, недружній погляд.

— Яно… — На обличчі Віктора на мить з’явилося роздратування. І зникло. Усе ж таки він завжди умів себе контролювати, багато в чому саме завдяки цьому й дожив до своїх років. — Ти мені довіряєш?

Я кивнула. Вдихнула глибше й заплющила очі. Якщо я комусь і довіряла, то тільки йому. Він двічі врятував мене й жодного разу не дав зрозуміти, що я його боржниця. Після смерті Світлани буквально витяг із дупи, поручився за мене перед радою і допоміг вибратися з депресії. За вбивство зі стриксами в раді особливо не церемонилися — випивали насухо й до побачення. Торкнуло мене тоді славно, деякі речі досі не можу згадувати без тремтіння. Врятувалась я буквально дивом, і саме Віктор мені це диво подарував.

Першу нагоду згадувати більше не хотілося. Вистачило однієї фрази, щоб відчути себе знову розгубленою та слабкою. Слабостей мені зараз і так вистачає з лишком, а того разу… Пережила. Не зламалася. Усе, що не вбиває, робить тебе сильнішим.

Вдих. Видих. Заплющені очі. Темрява, якій я дозволяю захопити себе. Теплі руки Віктора, які стискають мої долоні. Пульс, що вибиває ритм у скронях. Дихаю глибоко, і він сповільнюється, я провалююсь кудись углиб себе, розкриваю нутро на вхід. Незвичайне відчуття, тривожне, але тривогу я жену — вона зараз не найкращий помічник.

Поколювання в долонях поступово зникає, мене заповнює шалене блаженство від слабкості, яка охопила тіло. Навалюється сонливість, і я приходжу до тями на дивані, розморена, наче від вина…

… Каберне Совіньйон п’ятдесят четвертого. Великі келихи, балкон, широкий диван, плед, у який мене дбайливо кутають. Дотик губ до скроні, тихий стогін.

Згадка-блискавка, й ось серце вже б’ється швидше, у грудях тисне, а я не хочу… не можу дозволити собі слабкість. Не зараз…

Ніколи!

На щастя, Віктор не помітив ні мого хвилинного сумʼяття, ані щік, які раптом спалахнули, ані сліз, котрі чомусь виступили на очах. Він виглядав задумливим, зануреним у себе. Стояв біля барної стійки й оновлював наші напої, а коли простяг мені склянку, я встигла прийти до тями. Зібратися.