Розділ 2

— Як же ти можеш розмовляти, якщо в тебе немає мізків? — запитала Дороті.

— Не знаю, — відповіло Опудало, — але ті, хто не мають мізків, дуже люблять розмовляти.
 

Лаймен Френк Баум «Чарівник із країни Оз»

Я спала і знала, що сплю. Дивне відчуття. Незвичне.

Я ніколи не практикувала усвідомлені сновидіння. Знаю, інші пробували. Це ж таке поле для експериментів — проникати в чужі сни. Стільки неконтрольованих емоцій! Кількох хвилин вистачить, щоб насититися на пів року. Але був ризик не повернутись. Завжди є ризик заплутатися, заблукати в лабіринтах чужої свідомості. Ніколи більше не вийти й довіку залишитися овочем.

Невиправданий ризик. Сни непередбачувані. А емоції можна знайти й наяву, головне — вміти шукати. Або викликати. Це мистецтво я опанувала досконало. І не лізла туди, де небезпечно.

Й ось — якось саме вийшло.

Уві сні я танцювала.

Взагалі я не вміла — вміла інша, майже стерта зі спогадів, прозора, як привид. Світле волосся, руді вії, родимка праворуч під нижньою губою. Яскраво-сині очі. Чи була вона взагалі? Була, здається. І танцювати вчилася з дитинства — схиляти голову в поклоні, тягнути лоба до коліна, вигинати спину. Перекат. Підтримка партнера. Нове па.

Я завжди захоплювалася природною гнучкістю та величезною старанністю, з якою вона тренувалася. Високий, гладкий лоб покривався потом, а кінчики пальців злегка тремтіли, коли вона витягала руку.

Я ніколи не вміла настільки захоплюватися чимось, що весь світ зникав, і народжувалася нова реальність. Але уві сні чомусь танцювала, малюючи рухами картинку. Тут не було меж для фантазії. Струменів яскраво-зелений шовк, мерехтіли діамантові шпильки у світлі софітів, і, здавалося, крила виростали за спиною, коли я відривалася від натертого воском паркету. Дзеркальна «я» вторила моїм рухам.

Уві сні можна багато. Повернути давно втрачене. Збагнути незбагненне. Звільнитися.

Танець дарував легкість. І спокій, якого так давно хотілося душі. Здавалося, прощення прозорим газом розчинилося в повітрі, вдихалося, видихалося, вбиралося в шкіру, і я звільнялася від вантажу, який довгі роки лежав на плечах.

Я кружляла, і монетка кружляла теж. Затерта, з легким зеленуватим нальотом старовини та потрійною спіраллю на звороті. Того, хто її крутив, я не бачила. Його приховувала темрява. Сон створює таємниці, а мотиви залишаються нерозкритими.

Я розчинялася в музиці. Ступні ковзали, відривалися від підлоги і знову торкалися її, пестячи. Швидше. Ще… Зливаючись із повітрям, я ставала прозорою. І зникала, як зникає монета в руках у фокусника. Він сидів поруч — безликий, сірий, одягнений у темну толстовку з капюшоном. Не розгледіти обличчя. Але я чомусь відчувала, як він усміхається. Танець цей — для нього, як і сам сон. Музика, рухи, навіть моя сукня — усе придумано їм. І чим швидше крутиться монетка, тим заповзятіше танцюю я…

Переляк прийшов надто пізно. Я сіпнулася вбік, незнайомий сценарист відсахнувся, монета блиснула і зникла, а моя рука схопила повітря.

Пробудження було болючим. Розколювалася голова, шуміло у вухах, у роті оселився кислувато-гнилий присмак, що навів на єдину логічну думку — про зубну щітку.

Чорти б забрали цього дикого! Підло використовувати свої здібності, особливо коли я не можу відповісти тим же. Я послала в бік Єгора сто тисяч німих проклять і сяк-так сіла на ліжку. Штормило. Перед очима пливли багряні плями, простір розсипався на мільйони дрібних деталей, які не хотіли складатися в загальну картинку. Доповзти б до умивальника.

Встати вийшло, до дверей я добралася, хитаючись. Кілька кроків коридором, клацання вимикача. Кран забурчав, плюнув у раковину іржавою жижею і з тихим шипінням замовк.

— Чорти б забрали тебе і всю цю похмуру хатину! — висловилася я, пригнічуючи напад нудоти. Присіла на край ванни, заплющила очі. Вдих, видих. Викинути непотрібне з голови, позбутися роздратування, яке тільки заважає. Слухати, як повітря входить у легені, наповнює їх. Серцевий ритм вирівнюється, шум у вухах стихає, дихання стає спокійним.

Звичний ритуал працює навіть у новому тілі, свідомість пам’ятає, як досягти потрібного результату. Я впускаю в себе жахливу думку з холодним спокоєм.

Тепер я людина, а це все змінює. Стиль життя, щоденні ритуали, звички. Натомість голод не мучитиме. Одвічний, злий, невблаганний. І можна спробувати жити. Інші живуть якось…

Ти ж так не вмієш, Яно. Ніколи не вміла. Стане нудно.

Вона так казала. Кружляла в сукні — темно-синьому, у горошок. Несмак жахливий, але їй личило. Намисто ще це, з великими, пластмасовими намистинами. І світле пасмо, що вибилося із зачіски. Звивається, ллється до ключиці і вниз, на груди, що важко підіймаються.

— Візьми… — Голос глибокий, хрипкий, просочений усмішкою. — Візьми мою радість.

Не знаю, навіщо взагалі дозволяю собі згадувати. Розмова з Єгором сколихнула минуле, збовтала, змушуючи його проступити. Як наслідок — цей сон… Спогади. Ті самі, які я так старанно ховала.

Їх я теж витруїла. Я вміла позбавлятися від непотрібних переживань, не витрачати на них дорогоцінний час. Минулого не повернути, помилок не виправити, єдине, що можна з них отримати — досвід. А він безцінний.