Розділ 1

Те, що гусінь називає кінцем світу, людина називає метеликом

Річард Бах

Ховали мене під дощем. На дальньому цвинтарі, який нещодавно відкрили. Нова земля, надто мало сліз, а якщо ближче до огорожі, то й зовсім порожньо, нема чим поживитися.

Іноді я уявляла власний похорон. Ось лежу я в труні з гротескно-білим, спокійним обличчям і складеними на грудях руками, а довкола всі плачуть. І квітів — море, і добрі слова. Мама стискає пошарпану книгу «Джейн Ейр» — талісман, з яким ніколи не розлучається. Руслан нервово смикає обручку. Усі в чорному, упріли в спекотний день, але терплять. Заради мене. На обличчях — скорбота. А маслянисті, вологі грудки землі гулко вдаряють об труну.

Красива, наповнена урочистим сумом церемонія.

Але я не думала, що доведеться мокнути під холодним квітневим дощем і дивитися, як рідні нетерпляче поглядають на годинники і кваплять священника. А я — віддалік, розгублена та мокра, стискаю кулаки від злості. Поруч із людиною, якій, певна, зовсім начхати, що мене зараз закопають. І квіти не виглядають такими вже красивими, хоча Руслан витратився на мої улюблені півонії, уся труна ними всіяна. Дорога, дубова, глянсова, гідна самої королеви. Та й Денис розорився на троянди — криваво-червоні та повністю розкриті. Яка вульгарність!

Мама спирається на руку вітчима. Бліда, загублена, зі спорожнілим поглядом. Шкода, що доводиться її ось так залишати. Деякі обіцянки неможливо виконати, як не намагайся. А деякі не варто давати. Яке це має тепер значення? Коли я померла і стою тут… Хіба таке буває?

Священник морщиться, читаючи заупокійну молитву. Дивно, що вони його взагалі покликали — я ніколи не вірила в бога. Усе це людські стереотипи. Богів не існує, є тільки думки, емоції та енергія, яка, як відомо, не з’являється нізвідки й не йде в нікуди.

— Ходімо. — Мене грубо схопили за руку й потягли кудись. — Нема чого вирячитися.

— Стривай…

Погляд несвідомо ковзнув униз.

Маленькі руки. Короткі пальці, вузькі зап’ястя. Занадто вузькі, таке трохи стисні — переломиться. Обламані нігті, брудні, недоглянуті. І розпис ластовиння на тильній стороні долоні.

Серце стукотіло гулко, і нило десь глибоко в грудях. Стало важко дихати. Навколо було мокро та холодно…. Крижані краплі стікали за комір короткої шкіряної куртки.

Не можна хвилюватися та панікувати. Контроль, Яно, контроль. Вдих. Видих. Концентрація. Постаратися не думати про те, що трапилося, наскільки б безглуздим воно не виглядало. Просто прийняти. Погляд з-під вій на того, хто стоїть поряд. Спроба визначити, що він відчуває зараз. Марна…

— Ми й так втратили надто багато часу. У мене його замало, зрозуміло? А в Аліси немає зовсім.

Він сердився. Був на межі люті. Майже не контролював себе. Такий шанс, просто дивно — зазвичай ми не дозволяємо так поводитися один з одним. Небезпечно. Кожен із нас знає ціну емоціям.

Тільки ось я нічого не відчула. Зовсім. З нього хвилями виходила лють, а я тільки могла, що стояти й дивитися. Прикро, що добро зникає даремно. Емоції розтікалися в повітрі шлейфом, а я не могла взяти і краплі.

Я мертва. Скоро мене закопають там, у мокрій, холодній землі. А це непорозуміння в ластовинні не я — оболонка. Чиєсь порожнє тіло, посудина, у яку мене засунули.

Навіщо?

Думки плуталися, зачіпки зрадницьки вислизали.

— Неприємно, правда? — уїдливо поцікавився мій супутник. — Коли не можеш узяти? Тільки знаєш, — він нахилився, і я відчула подих на щоці. Темні очі блиснули перевагою, — я можу. Якщо не підеш зі мною, то зроблю. Залишу тут вмирати.

Спогади тривожно заскреблися на задвірках свідомості. Спочатку розмиті, але що більше я дивилася на свого супутника, то чіткіше ставала картинка.

Тонкий профіль, ніс із невеликою горбинкою, гострий погляд. Темні, майже чорні очі. Смоляне волосся. Я бачила його в офісі ради в липні.

— Я пам’ятаю тебе. Ти був у Віктора влітку. Лаявся, погрожував. Кричав навіть.

Насмішку я дозволила собі навмисно. Його загрози порожні — хотів би давно вбив. Але ось він тут, опікується мною, дає змогу подивитися, як труну з моїм тілом повільно опускають у землю, і вологі, жирні шматки її стукають об зачинену кришку.

— Я ніколи… — Він із силою стиснув мій лікоть, і я зчепила щелепи від болю. — Ніколи не кричу.

— Ти дуже стараєшся, але виходить погано. У тебе проблеми.

— Я їх розвʼяжу.

Він розвернувся і пішов геть, мабуть, чекаючи, що я попрямую за ним.

Я ще раз обернулася і поглянула на рідних. У сірому, заштрихованому дощем напівтумані, під чорними парасольками вони виглядали нереальними. Карикатурними. І все моє життя так виглядало з того моменту, коли дикий із темними очима знайшов мене і привіз сюди. Нічого до ладу не пояснив, сказав тільки: «Дивись!».

І я слухняно дивилася. На квіти. На труну. На себе в труні — навіть не підозрювала, що можу виглядати такою витонченою після смерті. Гордість бере прямо. Мокра, але ефектна. Темне волосся, гладке і блискуче, акуратними пасмами на грудях. Спортивне тіло. Не дарма витрачалася на косметологів і вичавлювала останні соки в спортзалі. Сукня, яку купила нещодавно — з нової колекції, між іншим. Так і не встигла вдягти. За життя…