РОЗДІЛ ОСТАННІЙ. ДЖЄНМАДІН (39)

Вона не викинула. Увечері того ж дня вона стояла в довгій світлій шовковій сукні перед дзеркалом у ванній. Розпущене чорне волосся спливало майже до підлоги. У руках вона тримала мою шпильку, розглядала, торкалася пальцем, дивилася крізь рожевий шматочок юрренія, подібний до риб’ячої луски, на лампу, нарешті відклала на поличку і провела рукою по стіні. З неї висунулася шухляда.

Там були різноманітні милі кольорові речі: розчіски, щітки, шпильки, стрічки… Вона повільно перебрала пальцями і взяла гарний важкий гребінь з яскравими емалевими малюнками. На ручці були квіти азалії, між якими майоріла то гола жіноча рука, то нога, то довге пасмо волосся. До кінця ручки азалій ставало все менше, а деві, індійські богині, виринали з рожевих пелюсток, танцювали, сплеталися тілами і кожна сипала вниз якісь дари. Вони падали по зубцях: по одному — стиглі фрукти, по другому — давні книги… Більше я роздивитися не встиг, тому що Абха занурила гребінь у свій чорний шовк і почала розчісувати.

Я стояв поруч, роздивлявся її і захлинався від гострої ніжності. Ось вона доторкнулася гребнем до скроні і повела його вниз, повільно протягуючи чорну хвилю крізь зубці з божими дарами. Я спостерігав за цією худою рукою, і весь інший світ наче пригасав. Які там ще інші жінки? Чи вони взагалі існують на світі? Які інші події? Інші люди? Я навіть сам наче зник. Навіть уся інша вона. Була тільки ця долоня, яка тримала індійських богинь і чорне пасмо, що неспішно просувалося між їхніми дарами, як незмірно довга чорна дорога просувається вперед між розмальованими стовпами в святій долині Ганеша.

Я відірвався від руки і загледівся на її обличчя, як маленький хлопчик на сяйво в костелі. Що можна було сказати про нього? Що воно було гарне? Що брови чорні, що очі сірі, великі і задумливі, що вилиці широкі, гострі і блискучі, як соляри? Що рожеві губи пишні і сумними кінчиками вниз? Все це було так, але могло бути і по-іншому, і як завгодно. Головне — було в цьому лиці щось таке, що я продовжував бачити, навіть коли заплющував очі, навіть, коли не бачив, навіть, коли був далеко. І ще в ньому був… ні, слава богу, вже не смуток, а якийсь… пів сон, якась глибока, далека задума, наче очі дивилися не крізь повітря, а з-під великої товщі води…

Раптом Абха упустила гребінь. Нахилилася за ним, і її чорна голівка двічі посунулася повз рожеву шпильку, що лежала на полиці, а я не втримався і тихенько стукнув кісточками пальців у стіну. Абха випросталася. Вираз пів сну, задуми, неясної туги розтанув. Вона озиралася, шукала очима, уста її розтулилися, очі широко розплющилися. Вона ще раз обернулася навкруги себе, шукаючи, і зупинилася на мені. Стала дивитися мені просто в очі.

— Абхо… Абхо… — повторював я і не знав, що ще сказати.

Але поступово її здивована усмішка згасала, очі тьмяніли, і вся вона наче знову засинала і занурювалася в глибоку воду. 

Вона відвернулася до люстра і продовжила розчісувати волосся. Але мені навіть одного цього, може, й випадкового, погляду в очі було достатньо, щоб облитися гарячим щастям з голови до п'ят. 

Вона розчісувалася гребнем з богинями ще довго, дуже довго, наче навмисно, протягуючи повільний час крізь кольорові зубці разом з волоссям. Але я вже не мучився недосяжністю, дивлячись на цей вишуканий вечірній ритуал. Я вже знав, що все буде добре, що ми поруч, близько, і що ця близькість — не ілюзія сновидіння.

Нарешті розчісування було завершено. Абха вклала все своє багате волосся у високу зачіску, гладку і важку. Тепер її смугла шия здавалася ще довшою і тоншою, і навіть дивно було, як така тендітна опора може тримати таку вагу.

Нарешті вона взяла шпильку, приклала рожеву луску до лівої скроні, до правої, знову повернулася до лівої. Я тримався з останніх сил, щоб не заговорити. Побоювався, що коли вона почує мій голос, то впустить шпильку, а потім переконає себе, що все це їй тільки примарилося. 

Нарешті вона закріпила шпильку на лівій скроні, гарно, витончено, в тому самому місці, де їй було найкраще, де вона сяяла на чорному волоссі, як маленька зірочка на нічному небі. Я помовчав ще секунду і сказав:

— Привіт, Деві!

Вона сильно здригнулася, озирнулася, в очах її мішався острах, здуміння, якийсь дивний вогонь і надія. Якщо б тільки тіло сновидіння було хоч трохи більш матеріальним… я би вже обіймав її. Але я міг тільки говорити: 

— Абхо, це я! Не бійся.

— Анжей… — прошепотіла вона.

— Джєнмадін кє бандхае, Деві (40), — сказав я, трохи затинаючись від хвилювання.

Абха помовчала, і потім повільно обернулася на мій голос.

— Усе правильно? Я не помилився? А то я вчив цю фразу тиждень, а зараз як виявиться, що це якісь вишукані прокльони!...

— Це точно ти… — промовила вона тихо, прикриваючи очі. На її худих щоках з’явився легкий рум’янець, а на рожевих губах — усмішка.

— Абхо, — заговорив я, і голос мій раптом затремтів, — Абхо, Абхо, Сяйво Моє!..

Вона притулилася до одвірка спиною, запрокинула голову і стала тихо сміятися. Її туга, журливий півсон, глибока задума осипалися з неї, як сухе листя. Вона була щаслива й повторювала знову і знову, але тим разом не в сльозах, а сміючись:

— Анжей… Анжей… Анжей…

— З днем народження, Богиня! — сказав я, теж сміючись крізь сльози.

І вона сміялася зі мною:

— Дякую. Навіть якщо я збожеволіла, і все це мені мариться, все одно — дякую…

— Ні, Абхо, не мариться, чесне слово, — запевнив я гаряче. — Рожевий камінець на твоїй новій шпильці — це спеціальним чином опромінений юрреній. Він так діє. Чому — пояснити не можу. Але якщо його розмістити біля голови, то людина починає відчувати і чути сновидців.

— То ти зараз спиш, Анжей? — спитала вона, усміхаючись і обводячи очима пустий простір перед собою.

— Так, звичайно, — сказав я з цього простору. — Інакше мені до тебе ніяк не дібратися поки що.

— Я, мабуть, все-таки збожеволіла, але мої сьогоднішні слухові галюцинації приємні! — відказала вона, сміючись.