РОЗДІЛ 47. ЛІМБ

Лавандове поле, Ейфелеві вежі та галасливі пташки розтанули тієї ж миті. У мене не було враження, що ми з Крісті переміщуємося. Навпаки, ми наче стояли на місці, а на нас із шаленою швидкістю, якій у сучасній науці назви немає, насувався Всесвіт. Цього разу мене не запаморочило, але я наче втратив орієнтацію, перестав розуміти, де верх, де низ, де право і ліво, та сильно похитнувся. Крісті підтримала мене. За мить навкруги пояснішало, але не дуже, і під нашими ногами матеріалізувалися камені центральної площі Темного міста — столиці Лімбу.

— Ой, тату, тут сутінки чи що? — вигукнула Крісті, оглядаючись.

Ми присіли на найближчу кам’яну лавку, я подивився на чорні низькі хмари, що, здавалося, не рухалися зовсім, а були якоюсь важкою застиглою анімацією, і відповів:

— Ні, просто гроза скоро. Бачиш, немає нікого?

— А чого ж вони поховалися від грози? Гроза — це ж круто! Я от, наприклад, зовсім не боюся! А небо чому таке низьке? Це купол? Анімація? Чи справжнє? — почала сипати питаннями моя цікава донечка. На Землі вона вже почувала себе господинею, а тут, на Лімбі, нарешті стала поводитися, як дитина, з цікавими, жадібно розплющеними на все нове оченятами та із сотнями питань. Мені моментально захотілося полоскотати її, поверещати разом та купити морозива.

Лоскотати я не став з огляду на десятисантиметрові сталеві шипи, морозива на Лімбі не дістанеш удень із соляром. Поверещати можна було б, але цього б усе одно ніхто не почув, оскільки саме пролунав перший удар грому. Крісті впала з лавки. Я засміявся і подав їй руку:

— Не забилася, доню?

— Ні, звісно, але, дідько!.. — прокоментувала вона погоду, підводячись і обтрушуючи сукню.

— Знаєш, чому лімбітські матері першому вчать своїх дітей? — спитав я, обережно обіймаючи шипи на плечах Крісті.

— Чому? — спитала вона розгублено, все ще переживаючи удар грому.

— Як бачиш на небі чорну хмару — відкривай рота, — сказав я.

— Це ж навіщо? — Крісті відкрила ротика, як лімбійська дитинка, але від здивування.

— Щоб барабанна перетинка не луснула, — пояснив я. — Тоді тиск звукової хвилі на неї ззовні і зсередини однаковий. Ти ж знаєш, що звук — це хвиля, правда, Крісті?

Вона фиркнула:

— Ти ще мене спитай, як швидкість світла переплюнути! Знаю, звісно, я не маленька, тату!

Я усміхнувся, погладив її по зеленому волоссю і сказав:

— Я знаю, але все-таки, як почнеться град, постарайся не лякатися.

Крісті відважно кивнула, але я відчув явно, як здригнулися її плечі під шипами, коли впала перша градина. Так сталося, що впала вона мені на ліве коліно, але оскільки я був у вигляді тіла сновидіння, то вона просто пролетіла наскрізь і зі звуком, подібним до падіння метеориту, гупнула в камені тротуару. Я прибрав ногу, щоб Крісті було краще видно. У неї округлилися очі, вона підняла кулясту каменюку, що розмірами наближалася до футбольного м’яча, роздивилася її і спитала приголомшено:

— Тату, це що?

— Камінь, доню, — відповів я і повторив, бо наступний удар грому з’їв мої слова: — Камінь, доню! Чуєш?

Крісті кивнула:

— Але як? — вона тримала камінь в одній руці, а пальчиком другої вказувала на небо.

— Отам… — я показав рукою на північний захід. — Отам є чорна пустеля, над якою цілий час дмухає вітер. Вітер такої сили, що підіймає надзвичайно тонкий чорний пісок до хмар. У хмарах відбувається формування граду, але вже з домішками. Хочеш, я тобі якось зберу модель градової хмари? — останні мої слова потонули у неймовірному гуркоті.

— Що збереш? — закричала Крісті, бо почалася злива і чути не було вже нічого.

— Градову хмару!!! — заволав я у відповідь.

Крісті кивнула, але продовжувати розмову ми не стали, бо просто не було можливості. Я тільки ще прокричав:

— Почекай! Це тільки п’ять хвилин!!! — але Крісті приклала долоню до шипового вушка, показуючи, що не чує. Я кивнув.

Не за п’ять, але за десять хвилин чорна хмара розтанула, злива перейшла у рідкі крапельки, і закінчилася зовсім і град та грім перестали терзати наші вуха. Проте чорні кам'яні хмари так і залишилися над нашими головами, важкі, нерухомі.

Але цю погоду на Лімбі, вочевидь, вважали за винятково хорошу, тому що площа значно пожвавішала. Відразу ж після закінчення грози на ній почали з’являтися лімбіти та лімбітки.

Якщо калуанці завжди ходять парами, і не ходять, а бігають або літають, перебуваючи в постійній радісній ейфорії, то поважні осадкуваті лімбіти йшли здебільшого поодинці, повільно, розмірено і майже безшумно. Для Крісті це, певно, було дивно, тому що були вони усі огрядні, широкоплечі, важкі, і на вигляд дуже пасували до свого кам’яного міста, широких міцних лавок та тяжезних градин. Але контрастом до їхньої кам’яної кремезності були ніжні цукрово-білі обличчя. І ще рухалися вони легко, непомітно, безшумно, наче пливли над землею. Це враження підсилювалося тим, що ми з Крісті не бачили, як рухаються їхні ноги. Усі вони носили довгі вбрання до п’ят. 

— Це що, плащі такі? — спитала Крісті, жадібно роздивляючись навкруги.

Я кивнув:

— Так, Крісті, це традиційний лімбітський одяг.

— А чому вони всі чорні?

— Бо немаркі, — пояснив я.

— Що? Як це? — очі Крісті округлилися від цікавості, а єдина бровка підскочила до гори.

— Ну, лімбіти свою одежу використовують не так, як ми: день поносили, викинули і синтезували нову, ні. Вони її роблять руками і носять досить-таки довгий час, — пояснив я. — І перуть. Одежа дуже гарна, між іншим, хоч і чорна, придивися до неї уважніше, доню.

Саме в цей момент повз нашу лавку легко проплив високий кремезний і плечистий лімбіт із коротким сивим волоссям. Крісті підскочила та пробігла кілька десятків кроків за ним, уважно роздивляючись плащ на його спині. Потім повернулася до мене і сказала з подивом:

— У нього вся спина у малюнках, як, чуєш, тату, таке дерево, дуже-дуже розгалужене, тисячі маленьких гілочок, а замість листя крихітні долоньки! Просто малюнки чорні на чорному, я й не помітила спочатку. І вони… опуклі якісь. Дуже дивні малюнки, — вона почухала потилицю, — наче нічого особливого, але я б їх цілий день розглядала…