РОЗДІЛ 46. ПОДАРУНКИ

Я уважно подивився на мапу десятий раз і заплющив очі. Потрапивши у сновидіння, клацнув пальцями, і перед моїм внутрішнім поглядом одне за одним пронеслося палюче яскраве Сонце, чомусь Юпітер, сувій із мапою, на якій зеленим мерехтіла обрана локація, і, нарешті, затишні вулички сонного чеського містечка. Перші три об’єкти швидко віддалилися і розтанули, а останній, навпаки, наблизився, матеріалізувався, і я побачив сіру різьблену браму якоїсь установи, доріжку, посипану жовтим піском, що вела до неї, плакучу вербу з лівої сторони та лавку під нею. А на лавці — худорляву двадцятирічну дівчину у бавовняній сірій сукні. На плечах вона мала важку чорну лакетову косуху, всю у шипах і з перевернутим срібним черепом на грудях. Голова у дівчини була наполовину оголена, наполовину пофаробована в оптимістичний зелений колір. У лівому вушку починався рядок з п’ятнадцяти сережок, що являли собою маленькі шипи і тому творили з курткою єдиний моторошний ансамбль. Закінчувався рядочок на підборідді. Права брова була чорна, а лівої не було зовсім.

Я підійшов і сказав:

— Привіт, Крісті. Можна присісти?

Вона ласкаво усміхнулася і сказала:

— Звичайно, тату. Подобається мій лук (38)?

— Так, — збрехав я.

— Тату!

— Що? 

Вона мовчки вказала рукою з зеленими нігтями мені на груди. По білій сорочці повільно розпливалися плями від чорниці.

— Ох, же дідько! — не втримався я. — Цього слова не запам’ятовуй.

— Я ще й не такі слова знаю, — заперечила вона, висуваючи нижню губку, нафарбовану гарним смарагдовим блиском. — Я вже не маленька.

— Я заплутався, доню, і не розумію, маленька ти чи ні, — сказав я цього разу абсолютно щиро. — Ти у сновидінні ростеш так швидко, що я за тобою не встигаю. Ти наче проносишся повз мене на повітряному кораблі, а я в цей час їду на велосипеді. І тільки рукою услід можу тобі помахати.

Вона засміялася, але все ж таки сказала:

— А брехати некрасиво, тату. Як не подобається, то скажи.

Я ще раз придивився уважно, ковтнув і сказав:

— Ну що ти… Розумієш… Різні смаки… У деякому сенсі для деяких людей це навіть вишукано…

Чорничних плям на моїй сорочці побільшало, і вони почали пекти, як їдка хімічна речовина. Крісті хмикнула і відвернулася. Я почухався і сказав примирливо:

— Значить, і ця здатність у тебе є. Така ж, як у дядька Фреда: йому, коли брешеш у сновидінні, на одежі з’являються такі плями… Тільки твої ще й неабияк печуть, доню, — і почухався знову.

Крісті сплела руки на срібному черепі на своїх грудях:

— Отож, не подобається.

— Не подобається, — сказав я чесно.

— Чому?

— Шкода твого волосся — це раз. Боляче дивитися на сережки — це два. І найголовніше — не подобається причина, з якої ти все це зробила. Не ображайся, будь ласка, — додав я. — Я б сказав більш ухильно, але хочу позбутися цих плям.

— Вони вже зникли, — Крісті вказала очима на мою сорочку. — Значить, правду сказав.

— Ти образилася? — спитав я.

— Так. 

Ми помовчали.

— І що ж ти думаєш про причини, з яких я це зробила? — спитала вона остро.

— Я думаю, що у тебе є друг або подружка, яка виглядає подібно, — відповів я. — І ти хочеш бути схожою. А я не вважаю, що це правильно.

Вона образилася зовсім, спохмурніла і надула губки.

— Вибач, я не хотів тебе засмучувати, — я доторкнувся до її правого плеча.

Крісті смикнула ним і сказала різко:

— Знаєш що? Я, принаймні, змінюю те, що на голові, і то тимчасово. А ти заради мами намертво змінив те, що в голові. І, схоже, що назавжди.

Я спантеличено засміявся:

— Оце ти мене уїла, доню!

— Не образився? — спитала Крісті єхидно.

— Ні. Це чиста правда, на що ж тут ображатися?! — Я махнув рукою: — Роби зі своїм волоссям, що хочеш, ти мене переконала!

— Правда? — Крісті весело засміялася, і видно було, що солодкий смак перемоги в спорі їй надзвичайно сподобався.

Ми помовчали.

— Доню, а чому ти сьогодні сновидиш себе такою дорослою? — спитав я з цікавістю. — Тобі зараз на вигяд років двадцять.

— Бо відчула, що ти зі мною хочеш порозмовляти про доросле. Якщо мені буде три, тобі буде незручно, — пояснила Крісті, намотуючи хвилясте зелене пасмо на пальчик.

— Я б не сказав, що мені і так зручно, — зізнався я.

— Мама каже, що якщо є неприємна розмова, то її треба почати якнайшвидше. Щоб не втрачати… щось там… — вона наморщила лобик, згадуючи, — якусь там енергію, поки мовчиш і тягнеш.

— От твоя мама перша цю розмову і не схвалить, — хмикнув я. — До речі, мені вже трохи почали подобатися твої зелені кучерики.

— Чому?

— Притерпівся. Перший інфаркт, знаєш, минув, дивлюся, колір насичений, трохи мох Елвіса нагадує. Нічого, житиму. Ти все одно красуня. Навіть з зеленим волоссям і черепом.

Крісті засміялася.

— Що? Я зараз не брешу, дивися, — я вказав собі на груди. — Плям немає.

— Та я не про те питаю, тату, — махнула рукою Крісті, підхихикуючи. Видно було, що компліментами вона задоволена. — Я питаю, чому мама не схвалить цієї розмови.

— Тому що вважатиме, що я використовую тебе, дитину з надзвичайними здібностями, у своїх дорослих цілях, — пояснив я.

— Звідки ти знаєш, що вона вважатиме? — підняла Крісті єдину вцілілу брову.

— Бо я й сам так думаю. Якщо я хочу дізнатися її погляди на той чи інший предмет, — я розвів руками, — мені досить уважно і чесно вдивитися в себе.

— Отакої?! — здивувалася Крісті. — І все-таки кажи вже, як розпочав.

— Це не розмова навіть, а просте прохання, — я вийняв із кишені і подав їй довгу шпильку. — Передай це мамі завтра… тобто за вашим часом уже сьогодні. Ти її побачиш?

— Так, звісно. Я її щодня бачу, а сьогодні ж особливий день — ба більше, — Крісті взяла шпильку і роздивилася. — Дуже гарна, хоч я рожевий колір і не люблю. А щось переказати? Сказати, що це від тебе?