РОЗДІЛ 45. ЮРРЕНІЄВИЙ КОРОЛЬ

— То навіщо ж ти все це робиш, Розумнику?!

Отто усміхнувся і промовчав. Він продовжував кришити булку з родзинками і кидати її голубам, що товклися біля його ніг.

— Скажи! — червона і чорна кобри вчепилися до рукава його темного піджака і повисли на ньому. — Ну, май совість, я зараз від цікавості вмру!

Отто скоса глянув у сталеві очі, які зараз палали інтересом, і проговорив:

— Поцілуєш — скажу.

— Добре!

Секундна пауза.

— Ну, тепер говори!

Отто підняв брови:

— Хіба ж це поцілунок?

— От, ти!..

Голуби розгублено озирнулися, невдоволені перервою у падінні здобних крихт.

— Це було краще, — сказав Отто, мрійливо облизуючи губи. — Але все одно, не те. Не те, що колись. Старішаєш.

Під липами розлігся клич обурення, шорох та звук падіння булки на голубині спини. Отто заплющив очі, відчув на колінах важкість своєї легкої потвори, дві кобри переплелися у нього на шиї, чорна заповзла у волосся на потилиці, а червона заслизнула за комір сорочки. Час зупинився, і почався поцілунок. Довгий, ніжний, пристрасний, наполегливо-піддатливий. Такий, що вимикав і гасив не тільки голову, а й світ навкруги. Такий, як колись.

Отто ще сидів із заплющеними очима і не міг, не хотів випірнути з виру відчуттів, а дві кобри вже залишили в спокої його потилицю, вчепилися до лацканів піджака і почали безжально трясти і смикати їх. 

— Ну, скажи, янголе! Скажи, навіщо ти замутив це все з юрренієм, Анжеєм і його нудною тіткою-вихователькою?!

Отто розплющив очі, нахилився і прошепотів у вушко, в якому гойдалася гарна довга сережка з червоного пір'я:

— Ні. Не скажу. Передумав.

Під липами розлігся такий вибух срібного сміху, що з їхніх крон прожогом вилетіла зграя горобців. Тонке тіло впало на коліна Отто, руки відкинулися назад і обидві кобри торкнулися пащами землі.

— Ти, мерзотнику! Так тобі хотілося цілуватись, що ти…

Отто відповів, тихо усміхаючись:

— Просто коли ти, раз на сто років, щось від мене хочеш, то гріх цим не скористатися.

Кобри моментально підлетіли вгору разом з новим вибухом сміху:

— Вау! Пал-жар-екстаз! Такий ти мені більше подобаєшся! А то взяв моду ходити за мною, як нужденний, і діставати мене своїм коханням!

Легкі ноги застрибнули на спинку лавки і без найменшого труду пройшлися по ній туди-сюди. Отто перегнувся вправо, спробував схопити тонку литку у вузькій темно-сірій штанині, боляче отримав носком чорної туфлі по пальцях і сказав сумирно:

— Ну чого ж відразу брикатися?

— А ти не забувайся, блакитноокий янголе. Що дозволяється богам, до того янголам — зась.

Прудкі ноги майже беззвучно зістрибнули за спинку лавки, червона кобра легко збила йому волосся на потилиці, пальці так само легко, зовсім не боляче, тріснули по вуху і раптом він відчув, що позаду нікого немає.

Він сквапливо озирнувся. Темно-сірий силует блимав за деревами вже досить-таки далеко. Отто похапцем кинувся навздогін. Наздогнав, схопив, обійняв і заговорив тихо:

— Ну, куди ти? Куди? Ображаєшся, що я не відповідаю, навіщо я це роблю?

— Та треба воно мені було!.. Не дуже-то й цікаво.

— А чому тоді йдеш? Не йди ще!

— Чому, чому… Думаєш, у бога мало справ? Поки зі всіма своїми янголами на кожній лавці пересидиш…

Під ногами Отто хтось тої ж миті розклав вогнище, і жарке полум'я ревнощів лизнуло йому спочатку низ живота, потім серце, і, нарешті, охопило голову. Моментально захотілося повиймати шпильки з чорної джати, обгорнути дреди навкруги тонкої мускулястої шиї і добряче потиснути.

— Ну що ти відразу затремтів? — спитав срібний голос насмішливо.

— Нічого. Джата у тебе дуже гарна.

— Та жартую я, божечки, Отто, чутливий ти який. І ревнивий!

— Я не чутливий і не ревнивий. А ти не смій ображатися. Не можу я наразі розповісти про свої причини, не можу, — Отто притиснувся губами до жорстких чорних дредів. — Хочу, але не можу. Давай я тобі щось інше взамін розповім, хочеш? Учора тобі було цікаво, чому я залишив той спопелитель у нього в синтезаторі.

— Учора було, а сьогодні вже ні. Нічого мені не цікаво, блакитноокий янголе, — відповів срібний голос і капризна нижня губка ображено випнулася.

Отто розгубився:

— Ну, як же? Учора ми обговорювали, чому я так ризикнув, незважаючи на те, що Анжей мені потрібен для розвідки юрренія…

— Та пофіг мені на твій юрреній! — срібний голос в одну секунду з ображеного перетворився на роздратований. — Мені не пофіг, чому ти так ризикнув, знаючи, що ми з твоїм Анжеєм взагалі-то сусіди!!! Якби він зніс собі голову, то, між іншим, і половина моєї квартири пішла б з димом!

— Ну, вибач, вибач!.. – проговорив Отто тихо. — Я ж тебе недарма в той день запросив до себе. Тобі нічого не загрожувало.

— Та йди ти, Отто! — кобри роздратовано смикнулися у нього на плечах. — У мене там є такий симпатичний зелененький килимок для медитацій, воно мені треба від нього потім напівспечені мізки твого Анжея відшкрябувати! Я крові, між іншим, боюся!

Отто зареготав:

— Ти?! Боїшся крові?!

— А ти що думав? Люди моєї професії ванни з неї приймають чи що?! Такі дурниці іноді кажеш, а ще Розумник! На мені, між іншим, ніколи не було чужої крові. У буквальному, фізичному сенсі, звісно. Ненавиджу, як вона… плюхає і ляпає! Бєєє!..

— Пробач, пробач, не сердися, — промовив Отто тихо.

— Не буду, але ти мені таких експериментів більше не роби! Фуф! Розлютив мене! Мої нові сірі фіранки, мій килимочок, і тут таке!..

Вони ще постояли мовчки. Потім червона кобра примирливо потерлася об плече Отто і зняла з нього пащею якусь волосинку, якої там не було.

— Ну, добре, чого ми стоїмо, як придурки, під сосною? Давай вернемось до твоїх голубів. І розкажеш, то цінний для тебе той твій Анжей і його голова, чи без голови теж норм.

— Ану, зачекай, — сказав Отто, підійшов до паркового синтезатора, встановленого під деревом, і вийняв з нього чергову булку з родзинками.