РОЗДІЛ 44. СНОВИДИЦЯ

Позаду мене стояла й усміхалася десятирічна дівчинка в теплій об’ємній куртці гірчичного кольору, сірих товстих шортах, веселеньких смугастих колготках і тяжких на вигляд масивних чоботах. Багате кучеряве волосся сплелося у дві блискучі чорні косички, що перекинулися через плечі вперед, на лобі було намальоване маленьке акуратне чорне бінді.

— Крісті?!.. — спитав я ошелешено.

— Невже так трудно впізнати, тато? — хмикнула вона.

— Зовсім ні. Просто я ще не звик до думки, — я розвів руками, — що таке в принципі буває.

— Яке таке? — вона з цікавістю озирнула галявину.

— Ну, що сновидець виглядає не так, як в реальності, — пояснив я.

Очі Крісті знайшли Лаванью, вона усміхнулася, заспокоїлася і знову перевела погляд на мене:

— Це правило діє, але… до певного… — махнула рукою, — мені це не обов’язково.

— А ти що, коли засинаєш, сама вирішуєш, як тобі виглядати? — спитав я з цікавістю і похлопав по траві біля себе. — Сідай.

— Я? — сказала вона розгублено. — Зараз, почекай, тато.

Вона відбігла від мене, чогось пошукала в траві, нахилилася, випросталася з трохи розчарованим обличчям, наче не знайшла. Потім побігла до Абхи, але по дорозі зачепила ногою кошик зі сміттям. Він повільно перекинувся. Фред байдуже подивився і підняв його. Я відкрив рота. Цього не могло бути! Сновидці не впливають на реальність, ми можемо створювати лише ілюзії сновидіння! Якщо б кошик перекинув я, він би впав тільки для мене і Крісті! Ні для кого іншого з моїх друзів, які перебували на галявині, ні для кого, хто не є у нашому парному сновидінні! А Крісті, виходить, уміє впливати на реальність по-справжньому?! Що ж це за дитина?! 

Фред, не відриваючи очей від Мадлен, яка в цей момент говорила: "...от тому я і пропоную задзвонити Вадиму Яковичу, але О та Елвіса йому ще бачити зарано…" — почав механічно збирати яєчні шкаралупки, що посипалися, назад до кошика.

Крісті тим часом підбігла до Абхи, уважно зазирнула їй в обличчя, кивнула, усміхнулася і повільним кроком повернулася до мене. Вона встала переді мною і довго дивилася зі складним виразом на обличчі: ні то осуду, ні то німого питання, ні то початкової стадії гніву. Я простягнув їй руку:

— Сідай, доню! Я такий радий тебе бачити!

Крісті мовчала і не рушала з місця.

— Як ти сюди потрапила, Крісті? — спитав я. — Ти ж ніколи тут наяву не була.

— Я не сюди. Я до… — вона вказала на Абху. — Захотіла її побачити, і от…

— Ну, нічого собі! — вигукнув я ошелешено. — Наскільки я знаю, такого ніхто зі сновидців не вміє. Дядько Фред може потрапляти тільки в знайомі місця. Я мушу бачити хоча б фотографію або локацію на мапі, а ти…

Вона мовчала, і неясний вираз на її обличчі повільно перетік у досаду.

— Тебе щось непокоїть, доню? Хочеш мені щось сказати? — спитав я.

— Так! — випалила Крісті. — Припини ображати мою маму!

Це було настільки неочікувано, що я не знайшов швидкої відповіді. Нарешті спитав:

— До чого тут Еллі?

— Хто така Еллі? — спитала Крісті.

— Твоя мама.

— Та ні! — вона махнула рукою. — Моя мама он сидить, — вона показала пальцем на Абху. — Тобто насправді це я її мама, ми просто цього разу вирішили помінятися.

— Доню, в мене зараз голова вибухне! — пожалівся я.

Крісті нетерпляче переступила ногами і все-таки сіла на траву навпроти мене.

— Хто кому мама? — спитав я. — І кого саме я ображаю? І чим?

— Це довга історія, — відповіла Крісті. — Я тобі якось розкажу. А чому вона ображається, це я власне в тебе питаю.

— А чому ти вирішила, що вона ображається? 

— Вона щовечора сидить зі мною весела і розповідає про різні речі. Ми розмовляємо. Потім я засинаю, а вона починає плакати. Щовечора. Кожного разу. Вона ж думає, що я закрила очі і не бачу. А я сиджу поруч. А вона плаче і плаче. А тоді починає хитати головою, дивиться на моє спляче тіло і тихенько так примовляє: “Анжей, Анжей…” От я і питаю, — сказала вона строго, — що ти їй зробив? Чим образив?

— Я не думаю, що я її образив, — відповів я. — Але…

— Але що?

— Але, чесно кажучи, доню… Ох, був би тут Петрик, він би мені по вуху дав, це точно.

— Чому? — чорні бровки Крісті підскочили догори.

— Бо не можна такі дорослі речі обговорювати з трирічними дітьми, це зарано.

— А так? — спитала Крісті і на моїх очах почала рости, дорослішати, і нарешті зупинилася, дійшовши приблизно мого віку.

— Я, мабуть, сьогодні навіть не буду закривати рота, — сказав я. — Так і сидітиму з відкритим!

Вона засміялася і знову помолодшала до десяти років.

— Скільки ж тобі, доню?

— Багато разів по десять тисяч циклів, — відповіла вона. — А скоро буде чотири рочки. Тату, не змінюй теми. Що з мамою? Я за неї переживаю.

— Так, — сказав я. — Добре. Я її не ображав, але все-таки я перед нею винний. Якщо чесно.

— Це як? — здивувалася Крісті.

— Через мене вона потрапила у неприємну історію. Через мою легковажність і самонадіяність. Я на себе за це дуже злюся. Страшенно. 

— Але вона не злиться, тату. Вона плаче.

Я подивився на Абху. Вона в цей момент, нахиливши голову, слухала Мадлен, яка стояла перед нею і розмахувала сувоєм.

— Нам би з нею поговорити, — сказав я. — Вона б перестала плакати. Їй дуже самотньо, розумієш?

— Але ж вона цілий час серед людей, тату! Ти не знаєш, яке в неї зайняте життя!

— А ти, доню, не знаєш, наскільки самотнім можна бути серед людей, — сказав я тихо. 

— Ти такий зараз? — спитала Крісті, уважно мене роздивляючись. — Тобі самотньо?

— Дуже, — сказав я пошепки, дивлячись на Абху. Але подумав, що Крісті може ці слова прийняти до себе і образитись, тому додав поспішно: — Крісті, я тебе дуже радий бачити! Шалено! Радий, що ти так швидко вчишся сновидінню. Радий, що ти вже вмієш багато такого, чого я в житті не навчуся. І дуже-дуже щасливий, що ти сьогодні прийшла. Щасливий тебе бачити. Мені з тобою добре і не самотньо.