РОЗДІЛ 43. ДИКЕ ПЛЕМ’Я

— Тихо, тихо, — примовляв Фред, притискаючи інжектор до руки Абхи, — уже майже все. Постарайтеся не тремтіти так. От, і все. Опіку не буде, — він забрав інжектор і кинув його до кошика з усіляким пікніковим сміттям.

Мадлен знову міцно обійняла Абху, притиснула до себе і завмерла. Я опустився на землю за її спиною. Тепер на мене дивилася стрижена потилиця Мадлен і бліде, облите сльозами обличчя Абхи. Вона міцно притулилася до плеча Мадлен, обійняла її, як заплутана розгублена дитина, яка шукала захисту, підтримки й утішання в обіймах дорослого.

Фред і Бернард сиділи на пледі, притулившись один до одного плечами. Так само притулилися один до одного О з Елвісом трохи оподаль. Навіть Мішель завмер і сидів, опустивши чорну космату голову. Усі мовчали. 

Я дивився на Абху широко розплющеними очима, намагаючись уявити, як взагалі все це можна було пройти. І з усіх почуттів, які запалювалися і гасли в мені під час її розповіді, і потім, — коли вона плакала, затуляючи обличчя долонями, а Фред і Мадлен поралися з її опіком, нарешті залишилося одне — гарячий, палючий гнів. Гнів такий, який буває, коли бачиш незмірно прекрасну, досконалу, витончену статую, мармуровий витвір мистецтва і чиєїсь небесно-вишуканої фантазії, облиту брудною фарбою. Коли уявляєш тупу морду нелюдини, яка зробила це, ржучи і радіючи власній безкарності, і від усього серця хочеш повідривати її нелюдські руки.

Але у нас був спеціаліст із відривання рук, значно кращий, ніж я. Відчувши, що Абха притихла, Мадлен відсторонилася і посадила її перед собою. Її сині очі палали таким самим гнівом, як у мене, коротке біле волосся стояло навсторч і нагадувало язики полум’я. Вона деякий час дивилася на смутне, сплакане обличчя Абхи з опущеними очима, з новою гіркою зморшкою на чолі, тримала її за обидві руки. Потім пом’якшала і спитала, звертаючись до Фреда:

— Фреде, що тобі казав Анжей, коли тобі було погано?

— “Друже, коли ти вмреш від туги, можна я заберу твою шахівницю?” — негайно відгукнувся Фред і взяв на руки Міллі, яка власне підбігла до нього і щасливо тикалася носиком йому в долоню. — А тобі що?

— Мені просто: “Витри соплі, Мадлен, і берися до роботи!”

Абха слабо усміхнулася.

— А вам би він що сказав, як думаєте, Лаванья?

— Що як я не перестану плакати і тремтіти, то він загорне мене у свою сорочку, щоб я зігрілася, а сам сидітиме напівголий, і люди не то подумають, — відповіла вона тихо, опустивши очі.

— Я б сказав, що кохаю тебе безумно, більше, ніж своє життя, що ти моя дорогоцінність і Моє Сяйво, — сказав я.

Абха озирнулася і подивилася мені просто в очі. Мене аж підкинуло:

— Абхо! Ти мене чуєш?!

Але її погляд розсіявся, пройшов крізь мене. Очі розгублено обігли лінію горизонту і повернулися до Мадлен. Це було лише співпадіння.

— Ще його фразочка: — продовжувала Мадлен, — “Не сумуй, бо нема чого!” Чого ви сумуєте, Лаванья?

— Найбільше… — вона забрала руки і розгладила подол своєї сукні. — Найбільше через ті слова, що я йому наговорила тоді, в Пуні. Я думала, що рятую його, а виявилося, що, навпаки, допомагала цьому… — вона вдарила себе в груди з таким виразом страждання на обличчі, що я зробив до неї мимовільний рух: погладити, потішити, пригорнути, наче забув, що це неможливо. — Це було так жорстоко! — продовжувала Абха. — Особливо про те, що він поганий батько, і що все через нього. Це така страшна неправда! І що я кохаю іншого теж… — вона закрила обличчя долонями і розплакалася знову.

— Ну, він же вам не повірив! — Мадлен торкнулася її плеча.

— А якщо б повірив, Мадлен? — сказала Абха з жахом. — А якщо б він не витримав?! — вона схопилася за голову. — Я ж його мало не вбила!

— Якщо б, якщо б, — сказала Мадлен. — Цього не сталося, Лаванья! Анжей витримав, він сильний і дуже добрий! Усе обійшлося! Постарайтеся не думати про те, що могло б бути! Он подивіться на е-у, — вона вказала на О та Елвіса. — У їхній мові навіть конструкції такої немає, і живуть собі спокійно!

— Правда? — спитала Абха. — О-га, а як ви розмірковуєте про майбутнє?

— Колись людина Анжей спитав мене так само, — прогудів О, а Фред озвучив. — Ми розраховуємо ймовірності. Ел-га спеціаліст у цьому.

Абха подивилася на Елвіса.

— Ймовірність того, що людина Анжей перестане існувати самостійно, дорівнює нулю, — продзвенів він. — Ймовірність того, що людина Анжей існуватиме до трьохсот циклів, дорівнює сімдесяти відсоткам.

— Ти ж раніше казав, що дев’яноста! — здивувався Фред.

— Ймовірності змінюються щодня, — відповів Елвіс, і по його рубіновому електроліту від боків до центру зійшлися повільні сумні хвилі. — За ними треба слідкувати. 

Абха звернулася до нього:

— Ел-га, ви можете пильнувати ймовірність смерті Анжея, поки він не… поки він не повернеться?

— Звичайно, — відповів він через Фреда. 

— Ну от бачите, Лаванья! — Мадлен потрясла її руку. — Не журіться! Усе добре! Ну, може, не все, і не так вже й добре, але Анжей живий, і це найголовніше. 

— Так, так! Це найголовніше!.. — гаряче сказала Абха.

— Ел слідкуватиме за його майбутнім, а ви тепер серед нас, серед друзів. Ми вас любимо, ми вас підтримуємо! — Мадлен знову обійняла її і похлопала по спині. — Ну все, Лаванья, ну припини плакати, будь ласка… Анжей найбільше переживав, що… Фреде, розказуй ти! Я не хочу переповідати вашу розмову, коли ти тут сидиш, — і вона обернулася до Мішеля та почала гладити його по голові.

— Найбільше він переживав за вас, Лаванья, — сказав Фред, підтримуючи Міллі, яка вирішила залізти йому на плече. — Що ви самотня і сумуєте. Тепер ви не самотня, і не сумуйте, будь ласка. Бо нема, чого.

— Та й нема, коли, чесно кажучи, — додала Мадлен, обнімаючи Мішеля. — Хлопці і дівчата! І… е-у, давайте радитися, що робити! А то скоро Ганс прийде, десь за годину.

— І обід скоро, — додав Бернард, жуючи канапку. — Лаванья, ви з нами пообідаєте? Перед тим, як ви скажете, що страшенно зайняті, я нагадаю, що Ганс вашої відмови не переживе.