РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА. МАЙСТЕР ОСТАННЬОЇ КРАПЛІ

Він прийшов у вівторок пізно ввечері, коли Брі вже не було, розвалився в кріслі для відвідувачів і довго буравив її своїми блакитними очима. Нарешті спитав:

— Як здоров’я Крісті Кароль?

— Ви її родич? — спитала Абха холодно. Щось у поведінці, позі, погляді незнайомця викликало відразу.

— Ні, але я добре знаю її батька, — відповів він, чарівно усміхаючись.

— Тоді буде краще, якщо ви задасте це питання йому, — відповіла Абха сухо.

Відвідувач весело розсміявся, блискаючи яскравими очима. Дивно, він був дуже привабливий, можна сказати, янгольської зовнішності, і весь час або сміявся, або лагідно усміхався, але чомусь насторожував і навіть лякав її. Вона, педагог і психолог, яка виростила, виховала та зігріла багато поколінь хороших і щасливих людей, у ньому, Отто фон Лібхені, в його очах бачила шмат прозорої криги, яка, торкаючись, опікає своїм холодом і залишає на душі обморожені рвані рани. І інтуїція та знання людей не підвели її, бо наступним питанням лагідно усміхненого гостя було:

— А ви не вважаєте, що їй місце не серед нормальних дітей, а у спецком’юніті в Брно?

— Ні. Я так не вважаю, — відповіла Абха твердо.

— Ну… — Отто скромно опустив очі. — Може, я й помиляюся. Я ж не спеціаліст. Я просто спитав, — і він знову блиснув на неї своїм пекучим блакитним льодом.

— У кожному разі, — Абха встала, показуючи, що розмову закінчено, — з вами я не маю права обговорювати такі питання.

Отто зітхнув і теж встав з виглядом трохи ображеної покірності:

— Ну, ні, то ні.

Абха обійшла свій стіл і зробила кілька кроків до дверей, маючи намір прочинити їх перед неприємним гостем і сказати йому “до побачення”, але раптом уся покірність злетіла з Отто фон Лібхена, він знову блиснув очима та усмішкою, підскочив до Абхи, схопив її за руку, підтягнув до себе і сказав дзвінко і весело:

— То давайте тоді поговоримо про її батька!

Абха так розгубилася, що не забрала руки і трохи остовпіла. Отто спитав, заглядаючи їй в очі:

— Він же вам подобається?

Потім підніс її руку до свого обличчя, притулився до неї носом і губами, потягнув повітря і дивлячись їй в очі упритул, проговорив, розтягаючи слова, як проспівав:

— Господи Ісусе! Як же шалено він вам подобається!..

Абха нарешті опам'яталася і з обуренням вирвала руку:

— Що ви робите?!

— Що я роблю? Звісно, обнюхую вас. Кожне почуття має свій запах! Тільки нікому не кажіть, що я це вмію, будь ласочка. Ах, пані Готро!.. Якби тільки ваш нюх було сконструйовано, так, як мій… Ви б знали, як пахне кохання… — він наблизив своє обличчя до її, — …гостро!.. солодко!.. збуджуюче!.. як прянощі на індійському базарі!..

— Герр Лібхен, ще хвилина цієї розмови, і ви відчуєте, як пахне моя блювота, — сказала Абха, а Отто зігнувся навпіл від сміху:

— От язиката баба! Обожнюю! Ще хвилина, і я сам у вас закохаюся, пані Готро!..

— Ну, все, — сказала Абха і рішучим кроком рушила до дверей.

— Між іншим, пані Готро, я маю непогані шанси налагодити з вами більш ніж дружні стосунки, — сказав Отто їй у спину, весело сміючись. — Вас же, як я бачу, прямо тягне на чоловіків із кримінальними схильностями! 

Вона вже дійшла до дверей, але зупинилася.

— Є підозра, що ваш коханий пан Кароль, — сказав Отто з презирливим смішком, — зовсім не біржовий гравець, а чорний геолог, контрабандист і так далі. І якщо ви тільки торкнетеся ручки цих дверей, ці підозри… — він зробив гарний театральний жест, наче випускаючи птаха з руки.

Абха стояла мовчки і нерухомо. Отто повільно підійшов до неї, сперся рукою об одвірок, схрестив ноги і став дивитися на неї.

— Я вам не вірю! — сказала нарешті Абха твердо і подивилася на нього прямо.

Отто моментально змінив свою нахабну позу на покірно-смиренну, став прямо, стиснув долоні на грудях і вигукнув, заглядаючи їй в очі:

— Та я й сам собі не вірю, пані Готро! Це може бути і не він. Напевно, це не він! І я прошу вашої допомоги, щоб розібратися. Призначте йому зустріч… скажімо… тут, у вашому кабінеті за тиждень. І повідомте мені час. Я прийду на одну хвилину, давайте… у вигляді вашого секретаря. Подивлюся на нього, і все! І я знатиму. А якщо ви відмовитесь — то всі знатимуть!

— Ідіть ви до диявола, герр Лібхен, — проговорила Абха, дивлячись в очі Отто.

Він засміявся:

— Я власне від нього і знову вертаюся. Щось переказати?

Абха мовчала, але дивилася на нього прямо. 

— Дорога пані Готро, — сказав Отто з посмішкою, — дивіться на мене, скільки хочете, дірки своїми очима ви в мені все одно не пропалите. Вирішуйте: туди — чи сюди. Нічого пекельного я у вас не прошу: одна лише зустріч з паном Каролем у вашому кабінеті тривалістю шістдесят секунд. Або — великий хайп на тему “напівкримінальні суб’єкти спілкуються з дітьми, і хто ж їм це дозволяє?!”. Ви ж знаєте — для хайпу не треба доказів. Коли пан Кароль захоче все це зупинити, я вийду з ним на прямий контакт, запрошу до свого кабінету і нюхатиму, скільки забажаю. Я свого досягну так чи інакше. Ви вирішуйте, як краще для вас.

— Герр Лібхен, не думайте, що ви перший, хто намагається мене шантажувати, — сказала Абха холодно.

— І не думаю, — відповів він та потріпав її по щоці. Абха відсахнулася. — Я перший, кому вдасться. Завтра вранці, норовлива пані Готро, я вам подзвоню і спитаю, що ви вирішили. Добраніч.

Він взявся рукою за одвірок і зітхнув:

— Ну, по яку холеру у вас двері такі вузькі, господи?! Це що, жарт такий над бідними відвідувачами?

— Сконструйовано так, щоб легко проходили тільки діти, а не такі, як ви, — відповіла Абха.

— Господи, це ж тепер через них пролазити!.. — пожалівся Отто, переносячи ногу через поріг і повертаючись боком.

— Герр Лібхен, якщо ви вийдете і більше ніколи через них не пролізете, я не тужитиму, — сказала Абха крижаним голосом.

Отто засміявся:

— Пролізу, пролізу, язиката пані Готро, і не раз, не хвилюйтеся за мене. Я завжди пролізаю туди, куди мені треба.