РОЗДІЛ 42. ДРУЗІ

— Як ти думаєш, вона прийде? — Фред хвилювався і питав це вже п’ятий чи шостий раз. Тільки за моєї присутності.

— Мусить прийти, — відповіла Мадлен із натиском. З нахиленого вперед упертого лоба і стиснутих губ було ясно: якщо вона не прийде, Мадлен піде до неї сама і притягне її сюди за коси.

Мої друзі стояли поруч у центральній залі біля столу і не моргаючи дивилися на вимкнену лампочку голографічного обладнання. Мадлен тримала в руках білий конверт, який я передав Фредові у сновидінні три години тому. А сам я сидів на диванчику у вигляді тіла сновидіння і страшенно переживав. Звичайно, я міг би клацнути пальцями і опинитися в квартирі Абхи, але був власне звідти і там переживав ще більше. Вона просто стояла біля свого голографічного крісла, і дивилася на нього без виразу на обличчі. Часом вона споглядала на годинник, і тоді я кричав їй просто у вухо:

— Давай, Абхо! Іди! Поговори з ними!

Але вона відвертала зап’ястя, схрещувала руки на грудях і знову верталася до свого мовчазного стояння. Через пів години моє тіло сновидіння посивіло остаточно, я клацнув пальцями і перемістився на Тонтон-18. Тут принаймні розмовляли. Тут був Фред. І тут була Мадлен з її раціональністю. Біля них я трохи заспокоївся. Але все одно весь час смикався, торкався то синіх квітів у високій вазі, що стояла на підлозі, то великого мідного підносу на столі, забуваючи, що поки я у сновидінні, то не маю найменшого впливу на реальність. Як глядач у театрі — на сцену. 

— Ти точно все сказала так, як Анжей просив? — питав Фред, гарячково проводячи пальцем по своїй кофті угору-вниз, від чого вона сама собою застібалася і розстібалася.

— Точно, — відповідала Мадлен.

— У жодному слові не помилилася?

Мадлен подивилася на нього мовчки важким поглядом. Але сьогодні Фред так переживав, що на нього це не справило найменшого враження.

— Повтори, що ти їй сказала, — попросив він.

Мадлен ще деякий час дивилася на нього, але переконавшись, що ефекту нуль, зітхнула і відповіла:

— Я закодувала канал зв’язку найнадійнішим одноразовим кодом, подзвонила. Вона відповіла. Я їй сказала: “Колись, під деревом нім я пообіцяв тобі розказати, якщо до чогось додумаюсь. Я додумався і хочу розповісти. Приходь”.

— А вона що? — спитав Фред.

— Дивилася на мене деякий час досить-таки байдуже, потім сказала: “Ви помилилися”.

— Все, як Анжей передбачав, — кивнув Фред. — А ти що?

— Я відповіла: “І правда. Вибачте, будь ласка”. Показала їй пальцем у той куток екрану, де у неї відобразився номер нашого каналу, відкинулася назад, заплющила очі і стиснула руки, як на підлокотниках крісла.

— Ну, так, все ніби однозначно, — сказав Фред і потер підборіддя. — Не зрозуміти натяку не можна. Приходь у вигляді голограми, номер голографічного каналу такий самий, як і номер каналу зв’язку. Чому ж вона не йде?!

— Потім я про всяк випадок ще раз перекодувала голографічний канал, — продовжила Мадлен, — і от… чекаємо.

Вони помовчали. Тоді Мадлен попросила:

— Розповідай, як Анжей до тебе прийшов. Може, ми все-таки упустили якусь важливу деталь.

— Ну, це було вже на ранок, — почав свою розповідь Фред, — ще п’ять хвилин, і я б прокинувся. Тут з’являється Анжей, волосся скуйовджене, очі безумні, в руках купа цих… паперу… листочків паперу й олівців. Змітає фігури з шахівниці просто в сніг і кричить мені: “Фреде, почекай! Я тебе прошу, не йди! Мені треба хвилин десять! Я мушу написати до неї листа”. Я, звісно, відповів, що чекаю, і щоб він не спішив, ще пожартував: “Я буду чекати скільки завгодно, мені тут у снігу добре”. Він жарту не оцінив і як закричить: “А їй погано!!! Вона там мучиться!!! Її треба рятувати терміново!!!”

— А далі? — спитала Мадлен, беручи Фреда за руку.

— Нічого, Анжей писав і матюкався. Я сидів і чекав. Потім він уже заспокоївся, навіть усміхався, але олівців все одно наламав купу, аркушів нам’яв і накидав, шахівницю подряпав. Потім згорнув ось цей конверт з третьої спроби, віддав мені, схопив за руки і давай сипати інструкціями: як подзвонити, що сказати, коли дати соляр. Вимагав, щоб я все повторив чітко, а потім…

І тут біля голографічного обладнання загорілася жовта лампочка. Ми підскочили, всі утрьох.

— Фреде, йди до інших, давай я почну розмову сама, — швидко сказала Мадлен.

Фред кивнув і вискочив за двері. Мадлен підбігла до обладнання, видихнула і натиснула на прийом.

Із сяйва вийшла Абха. Вона зупинилася навпроти Мадлен, обігла кімнату настороженим поглядом і знову затримала очі на її обличчі. Я був у Абхи двадцять хвилин тому, але знову споглядав на неї так, якби уперше бачив. Волосся її сьогодні було зібране у простий пучок, і на ній була рівна строга сукня полотняно-сірого кольору без прикрас, без стрічок чи мережива. Двадцять хвилин тому у себе в Пуні вона була одна, а зараз, на Тонтон-18, чи то через інше освітлення, чи то через таке довге небачення її, вона мені здалася зовсім іншою. Тоді вона була тьмяною, згаслою, а тепер так очудувала мене своєю строгою красою, що я й дихати забув.

З цього стану мене вивела Мадлен:

— Добрий день, пані Готро, — сказала вона, — мене звати Мадлен Гартман, — і подала руку.

— Абха.

Вони потиснули руки, і Абха спитала:

— А ви часом не родичка?..

— Я його дружина, — відповіла Мадлен. — Ви сьогодні і з ним познайомитеся.

Абха покачала головою:

— Це була б велика честь для мене, але на жаль… Я спішу. Ви повідомили, що від вас я можу отримати інформацію щодо однієї моєї вихованки.

Мадлен сказала:

— Не від мене. Від Анжея, — і подала їй конверт.

Абха взяла. Я помітив, що у неї трохи тремтять пальці. Але вона зберігала абсолютний зовнішній спокій. Мадлен вийняла з кишені сукні і подала їй соляр:

— Будь ласка. Анжей сказав, що це вам може знадобитися.

Вони ще деякий час постояли мовчки. Тоді Мадлен раптом схопила її за руки і заговорила переконливо, гаряче, стискаючи та потрушуючи долоні Абхи: