РОЗДІЛ 41. ДОРОГА ДО ПУНИ

— Маю надію, вчора ввечері ти робив щось корисне?

— Так, Отто! На мене таке натхнення найшло, я весь вечір працював, не покладаючи рук! Тільки о другій пішов спатоньки з приємним почуттям виконаного обов'язку!

— А якісь плоди твоєї праці можна побачити? – він блиснув яскраво-блакитними очима і заклав руки за голову.

— Так! — сказав я гордо і підніс розкриту долоню, почекай, мовляв.

Отто подався до екрану сувою. Я вийняв з-під столу і гордо продемонстрував йому гітару з синім орнаментальним віночком навкруги акустичного отвору.

— Увесь вечір учора синтезував. Ти собі не можеш уявити, як це складно — створювати музичні інструменти, нехай і за зразком!

— Що це за непотріб? — спитав він, піднімаючи темні брови.

— Ти спочатку послухай, — підморгув я йому, — а потім кажи. 

Далі я співав Отто гарні, проникливі та ніжні пісні про всяке високе і прекрасне, але він чомусь дратувався дедалі більше, нарешті тріснув долонею по столу і сказав тихо та гнівно:

— Досить!!!

— Я що, так погано співаю? — спитав я налякано, роблячи великі очі.

Утім Отто опанував себе дуже швидко і спитав спокійно:

— Бавишся ти добре. А коли ти будеш так ласкавий попрацювати й описати свою технологію пошуку юрренію? 

— Яку таку технологію? — спитав я і невинно кліпнув очима.

— Ту саму, яка скоротить термін твого перебування на Окрі на п’ятнадцять років. Давай, давай, Анжей. Мені потрібний результат.

— А мені потрібно, щоб ти полетів у сусідню галактику на несправному кораблі та не повернувся, — засміявся я. — Дуже треба, Отто, але ж я терплю. І ти потерпи.

— А ти не занадто нахабний, Анжей?

— Мені є з кого брати приклад, — я підморгнув йому.

— Тобто ти вирішив порушити свою обіцянку? — напів спитав, напів ствердив він, прикриваючи очі.

— Я тобі нічого не обіцяв, Отто, — нагадав я. — Наша розмова закінчилася на тому, що я подумаю. От я і думаю. Не заважай.

Він підняв долоні, усміхнувся і сказав:

— Ну, що ти, Анжей! Я тобі в жодному разі не заважатиму, я тобі зараз навіть допоможу!

Тоді наблизив обличчя до екрану свого сувою, усміхатися перестав і сказав тихо і з натиском: 

— Умови твого перебування на Окрі залежать від мене. Повністю. На найближчі півстоліття ти моя власність, не забувай про це.

Я покрутив головою і відповів красивою цитатою:

— Ви володієте людиною, поки залишаєте їй щось. Заберіть у неї все — і от вона вже непідвладна вам. (34)

— Гарні і беззмістовні слова, — хмикнув він, відкидаючись на спинку крісла.

— Ти вважаєш?

Короткий кивок.

— Пояснюю для тупих: якщо б ти засадив мене сюди на п’ять років, то я б тобі зараз той юрреній зубами з ґрунту вигризав. А повернутися через п’ятдесят років чи навіть через тридцять п'ять… це все одно, що не повернутися. Так що поцілуй мене в дупу, бери лопату і видобувай його сам.

— Щодо поцілувати тебе в дупу, я подумаю, — відповів він не зморгнувши оком. — А щодо Мітчелла… він не мав рації.

— Так-таки й не мав? — примружився я.

— Завжди є щось, що допомагає одній людині, розумній і холодній, зберігати владу над іншою, дурною і емоційною, — сказав Отто з усмішкою і скуйовдив собі волосся на скронях.

— Холодний Отто — це мрія, — зауважив я. — У той день, коли ти остигнеш, я нап’юся з щастя!

— І до того ж, — продовжував він, не звернувши увагу на мою ремарку, — не можна забрати у людини все. Ніколи. Завжди залишається одна річ.

— Яка? — спитав я, нахабно дивлячись йому в очі.

Отто помовчав і сказав із чарівною усмішкою:

— Здатність відчувати біль.

— Ну, Отто, в нашому з тобою випадку це не працює, — махнув я рукою легковажно. — Ти перегнув зі мною палицю. Більш боляче ти мені вже не зробиш.

Він довго мовчав і дивився на мене, нахиливши голову. Потім знову усміхнувся, встав і спитав, як муркнув:

— Перевіримо? 

Щось було у цьому “перевіримо?” таке, що я зніяковів, але прийняв максимально недбалу позу, поклавши праву ногу на ліву і спершись ліктем об спинку стільця. Уважно слухаю, мовляв.

Отто почав мовчки, повільно, дивлячись мені просто в очі, вести пальцем по своїй сорочці від коміра вниз. Сорочка за його пальцем розстібалася.

Я засміявся:

— Ти збираєшся показати мені стриптиз? Тоді це справді буде боляче!

— Ти собі ще не уявляєш, наскільки, — шепнув він, усміхаючись весело і підморгуючи з великою обіцянкою.

Нарешті він скинув свою чортову сорочку і залишився в самих джинсах. Треба сказати правду, деякі вибрики Отто заганяють людину в глухий кут. От і зараз я дивився на нього і мимоволі думав: це він залицяється до мене чи переслідує якусь іншу, більш збоченну ціль. Звичайно, це був другий варіант. 

Він доторкнувся своєю правою рукою до лівого плеча і повів її навхрест і вниз по голому торсу. Його рух був спочатку легким, але потім став пристрасним і владним. Зупинившись на тому місці, де гола шкіра зникала під блакитною тканиною джинсів, він сказав пошепки, дивлячись мені просто в очі:

— Ось тут у Абхи є маленька гарна родимка. І вся вона така… гарненька.

— Ти ж по чоловіках, — відповів я, не зморгнувши оком.

Він усміхнувся, сів, нахилив голову і почав уважно вивчати мене. Нарешті сказав:

— Більше по чоловіках. Але іноді роблю винятки. Коли наполеглива жінка тобі, скажімо, обгортає шию косою, знаєш, — він подивився мені просто в очі і самовдоволено хмикнув, — втриматися буває досить-таки важко.

— Ну, в такому разі, Отто, — я легковажно засміявся і махнув рукою. — Бажаю вам щастя, здоров'я і діточок, як на небі зірочок! А мені байдуже. 

Він хмикнув знову, ще деякий час побуравив мене своїми страшними блакитними очима і виключився.

— Мені байдуже, — повторив я у порожній сувій.

— Мені байдуже, — сказав собі, змиваючи у ванній кров з правої долоні, бо коли він згадав про родимку, я під столом стиснув руку так різко і сильно, що нігті пропороли шкіру.