РОЗДІЛ 40. ФІОЛЕТ

Наступної ночі я знову зустрівся із Фредом і Мадлен, яка сиділа у колі темного паркету, оточеного рамкою Фреда і спиралася спиною об стовбур дуба. Видно, у парному сні вона вже почувалася значно впевненіше. 

Фред тримав її за руку, щоб вона, не дай боже, не відплинула у свої дикі сни, і усміхався. Вочевидь, від учора мої друзі ще не сварилися.

Побачивши мене, вони подивилися з однаковим виразом обличчя — цікавим, питальним і трохи стривоженим — і одночасно вигукнули:

— Ну, як?!

Я нічого не відповів, але розплився у такій широченній усмішці, що вони зрозуміли без слів, — усе чудово! Мадлен смикнула обома плечима, вочевидь, хотіла плеснути в долоні, і сказала:

— Ну, давай, розповідай! Розповідай подробиці!

— Крісті сновидиця, — почав я, — про те, що надзвичайної сили, я поки що промовчу, але те, що сильніша за мене, я можу вам сказати точно. Уже можу! Після першої зустрічі у сновидінні.

— Ого! — ні то сказав, ні то спитав Фред.

— От тобі і ого! Проблемою є те, що вона наразі не вміє потрапляти в сновидіння самостійно. Це не біда, я думаю, вона швидко навчиться. Я їй розповів, як сам це роблю, і як робить дядько Фред. Вона спробує. А наразі треба тільки підійти до неї, коли вона спить, і погладити потилицю. І все — вона вже поруч з тобою у сновидінні! — я щасливо засміявся.

— Ну, і як вона? Яка вона? Як на тебе відреагувала? — Мадлен і Фред почали сипати питаннями, перебиваючи одне одного і теж сміючись від радості за мене.

— Крісті чудова… — тільки й зміг вимовити я, і мало не розплакався від зворушення. Але Мадлен мені цього зробити, звісно,  не дала. Вона смикнула лівою рукою, хотіла махнути, але ще не могла, і вигукнула:

— А докладніше можна?! Ми тут із Фредом, знаєш, як за тебе переживали, Анжей? Я йому весь мозок виїла за останню добу питаннями про сновидіння, — Фред кивнув, виразно зітхнув і приклав руку до серця. — А тепер ти тільки рюмсаєш, щасливо усміхаєшся і мовчиш. Ми хочемо подробиць!

Я мимоволі засміявся:

— Ну, от слухайте. Я перемістився до її кімнати, дивлюся, вона спить. Посидів біля неї деякий час, а потім почав гладити її по голівці так, як останнього разу, коли ми бачилися. І Крісті раптом прокинулася та сіла на ліжечку. Тобто не вона, а її тіло сновидіння. Дивиться на мене, наче не впізнає. Потім потерла очі кулачками і питає невпевнено: “Анжей? Ти прийшов?” Я кажу: “Так! Так, Крісті, я прийшов!” — “А чому плачеш?” — “А то, — кажу, — від радості. Бо так давно тебе не бачив! Бо дуже-дуже сильно за тобою скучив!..” — “І я скучила!” — каже, і починає сміятися. Потім обернулася, побачила своє спляче фізичне тіло і злякалася.

— Я теж першого разу був у паніці, — вставив Фред, який слухав мене, відкривши уста, затамувавши подих і стискаючи руку Мадлен.

— Я її обійняв, розповів, що не треба боятися, що це такий особливий сон, який називається сновидіння, де все реальне, все справжнє. Що він дає величезні можливості, можна переміщуватися на будь-які відстані, бачити, що захочеш, і зустрічатися зі своїми близькими.

— А вона що? — спитала Мадлен нетерпляче.

— Вона заспокоїлася, подумала трошки і питає: “Це теж дивні штучки?” — “Що?” — не зрозумів я. “А мені Петрик, — каже, — розповідав, що у деяких людей бувають дивні штучки. Наприклад, він уміє рухати іграшки отак, — вилупила оченята і провела нею уявну іграшку, — і його тато так умів”. — “Так, Крісті, так, — кажу, — це ось такі дивні штучки”. А вона: “Петрик уміє робити незвичне, і його тато умів. Я бачу особливі сни, і ти бачиш особливі сни. Дивно, Анжей, правда?”

Мадлен хмикнула і покрутила головою:

— Яка розумна дівчинка!

— Ага, — сказав я. — Виявляється, у них уже був предмет “основи генетики”: Мендель, горох, масличні пальми, кольорові калуанські їжаки. Усе таке.

Фред засміявся:

— Ну і в результаті? Ти їй зізнався?

Я кивнув.

— Ох, а вона що? — спитала Мадлен, широко розплющуючи очі.

— Та нічого. Я, розумієте, був такий наляканий правилами ком’юніті, що чекав: тільки-но зізнаюся — станеться щось жахливе. Ну, коли Крісті схопила мене за горло з тою генетикою, я взяв себе в руки, підібрався і кажу: “Крісті, це не дивно, що у нас однакові штучки. Буває, не завжди, але буває, що таке передається у спадок. Мабуть, ти вмієш сновидіти, тому що я твій тато”. Вона замислилася, а тоді питає: “І що це означає?” Я подумав і кажу: “Та нічого в принципі. Для нас це нічого не змінить. Я як ходив до тебе, так і буду ходити, як ми з тобою гралися, так і будемо гратися. Тільки-от поки я далеко, на іншій планеті, приходитиму у сновидінні. Але так навіть краще — ми більше можемо разом. Можна, наприклад, літати. Хочеш?” Ви б бачили, як у неї оченята розпроменілися!

— А ти вмієш літати у сновидінні, Анжей? — спитала Мадлен здивовано.

— Так, звісно, — кивнув я, — це ж сновидіння. У ньому все можна. Гравітація там умовна і існує тільки тому, що ти її пам’ятаєш з яви. Забудь на одну мить, і — вперед.

— Він і мене навчив, — вставив Фред.

— Ви не перестаєте мене дивувати, хлопці, — покачала головою Мадлен. — Але все-таки щодо Крісті — ти помітив ще якісь особливості?

— Повно! – вигукнув я. — По-перше, вона у сновидінні старша, ніж наяву.

— Що? — здивувався Фред. — Хіба таке буває? Усі сновидці виглядають уві сні, як у реальності, навіть Ел з О так говорили.

— Ну, от, значить, не всі. Наші е-у теж мають справу тільки з минулим, з тим, що вже було. А Крісті — це майбутнє. Щось нове для цього світу. Унікальне благословення, як говорила Абха, — я спіткнувся об це ім’я, і у мене болісно стиснулося серце. 

Мадлен із величезним зусиллям, навіть стиснувши зуби від напруги, посунула свою руку до моєї і потиснула, дивлячись на мене з розумінням. Фред сумно промовчав. Я опанував себе і продовжив про Крісті: 

— Їй на вигляд років шість-сім. А розмірковує вона взагалі як доросла. І є ще одне. Але це настільки неможливе, що мені зараз здається, що мені це здається.