РОЗДІЛ 39. МЕХАНІЧНИЙ ХРОБАЧОК

Я був страшенно радий бачити Мадлен, мало не ошалів! Вона лежала на підлозі лабораторії в білому халаті. Біля неї був якийсь розбитий скляний інструмент.

— Привіт! Боже, привіт! Який я радий! 

— І я рада! Привіт!

— Поворушитися можеш? — спитав я.

— Не може вона, — відповів Фред сердито. Він нахилився над Мадлен і тримав її за руку.

Мадлен винувато знизала правим плечем:

— Тільки от шия і плечі почали трохи рухатися, і то не ідеально, — сказала вона.

— Дурниці! — сказав я легковажно і сів у сніг, який починався відразу біля темного паркету, відділений від нього тільки рамкою.

— Тобі може й дурниці, — сказав Фред, — а мені, між іншим, важко її тримати. Я її просив не ходити у сновидіння, обіцяв, що все тобі перекажу, та вона ж хіба послухає?!

— А тобі важко її тримати? — здивувався я. — Дай тоді я спробую, — і взяв Мадлен за ліву руку. Важко не було.

Я посидів хвилинку і сказав Фредові:

— Ану, спробуй відпустити.

Він подивився на мене із сумнівом, акуратно поклав її праву руку на паркет і випростався. Нічого не відбулося.

— Чудово! Тепер ми знаємо, що провідника можна змінювати просто уві сні. Сідай, друже, відпочинь. Цікаво, чому тобі було важко її тримати?

Фред опустився у сніг і зітхнув:

— Ми сваримося дуже часто останнім часом, майже щодня. Мені здається, це від того. Я відчуваю образу і тяжкість після цих сварок. І вона якось перепливає в сновидіння, і мені тяжко тримати тебе тут, Мадлен.

— Фреде, я перепрошую. Ти знаєш, який у мене характер. Але який уже є, і я від своєї точки зору не відступлюся!

У мене аж на душі потеплішало від тої милої домашньої сварки. Я реготнув і спитав:

— Мадлен, а можна довідатись, що в тебе за точка зору. І про що взагалі йдеться? І що це тобі сниться? — я постукав пальцями по темному паркету.

— Це моя перша лабораторія, ще там, на Землі. А сваримось ми, тому що цей Фред!.. — почала вона роздратовано.

— Ой, а можна ти помовчиш, а я сам розповім?! — вибухнув він.

Мадлен закотила очі, бо ніякого більше жесту її тимчасово паралізоване тіло їй зробити не дало.

— Анжей, ти б тільки знав, як вона мене дістала з тою дисертацією! — вигукнув він. — Це просто жах! Кожного дня: пиши, пиши, пиши, пиши, ти вже почав? Чому не почав? Коли почнеш? І так далі! Дідько! Мені хочеться з'їсти відро ньюмора, не прокидатися дві доби і сидіти тут в снігу під дубом!

— Фреде, — я задумливо почухав кінчик носа, — а чому ти її не хочеш писати?

— І ти, Бруте? — сплеснув він руками.

— Я — ні. Я просто от її боюся, — прошепотів я, театрально скошуючи очі на Мадлен. Вона приснула.

— Фреде, а якщо серйозно, я ж на тебе не тисну. Мені просто від усього серця цікаво довідатися, чому ні?

Фред опустив голову і хмуро почав креслити щось пальцем у снігу:

— Та не те, що ні, друже… Просто, розумієш, ця робота, це написання дисертації, воно зовсім не таке, як наші з тобою цікаві дослідження. Це треба нудно переписувати одне й те саме такою мовою, щоб нормальним людям не було зрозуміло, та ще й дбати, щоб відступи на сувої були рівно два з половиною сантиметри зліва, скількись там справа, — він зліпив сніжок і з серцем жбурнув його у стовбур дуба.

— Я тебе розумію. Це страшна нудота. Саме тому я ніколи й не працював в офіційних геологічних установах: душа пече і мозок вибухає від такої роботи.

— От дякую тобі, братику, чудово ти мені допомагаєш його переконати! — сказала Мадлен невдоволено.

— А з чого ти взяла, що я тобі буду допомагати? Я спочатку взагалі-то хотів би розібратися в ситуації. І ти, Мадлен, Фреда не переконуєш, ти на нього тиснеш.

— Не бачу різниці.

Ми з Фредом сумно переглянулися. Він сказав:

— Ти мені одне скажи, друже. Як Мішель з нею живе?

Я розвів руками:

— Дуже любить.

— Я теж її дуже люблю, але я вчора мало у вікно не вийшов, — сказав Фред. — Стримало тільки те, що база у нас одноповерхова, і під кожним вікном клумба Бернардетт. Ще б потім і від неї наслухався! Ох, Анжей, як же ж мені інколи тяжко з ними!...

Я зареготав уголос:

— Не тужи, друже! А ти, Мадлен, припини на нього тиснути. Різниця між тиском і переконуванням полягає у наявності або відсутності аргументів. Що б тобі Мішель сказав, якщо б побачив, як ти спілкуєшся з Фредом?

— Сказав би, щоб я не ображала його, — відповіла вона неохоче.

— А ти б?

— Я б сказала, що я кажу правду, і якщо Фред ображається на правду, то це його проблеми!

Фред мовчки впав лицем у сніг.

— А Мішель би що? — питав я далі.

— Нічого. Промовчав би, — сказала Мадлен сердито.

Ми всі теж замовкли. Потім вона напівприкрила очі повіками і доказала:

— А коли б ми залишилися наодинці, обійняв би мене, поцілував і сказав: “Маді, ну, я тебе дуже прошу, не сварися. Усе в свій час буде. Я тебе люблю. Ти моя розумниця”.

Вона закрила очі повністю і обличчя її пом’якшало. Фред піднявся зі снігу і сказав:

— Мішелю, повернися!

Мадлен ще помовчала і сказала вже без металу в голосі:

— Вибач, Фреде. Я більше не буду тебе пресувати. Роби, як знаєш.

— Нічого, я не ображаюся, — сказав він тихо і потиснув їй руку.

— Просто мені, Фреде, мені так часом гнівно, холера, я просто не можу! — вибухнула вона раптом. — У цьому вельми… (нецензурне слово) науковому товаристві таких як Івамура Тойо цінують і шанують, а вони ще й на тебе зверху сміють споглядати! Убила б!!! А ти за них кращий у сто разів!!! Бо наполегливіший! Бо шляхетніший! Бо розумніший!!!

Фред розплився в усмішці:

— Мадлен, таке визнання від тебе важить для мене набагато більше, ніж від Івамури. Так що я зараз щасливий!

Я повчально підняв палець:

— От з цього і треба було починати, Мадлен!

Ми помовчали, і я спитав:

— Як там Мішель, скажіть мені?