РОЗДІЛ 38. ДЕВ’ЯТСОТ ШІСТДЕСЯТ ТРИ

Наступного вечора жовта лампочка заблимала знову. Я набрав повні груди повітря і повний рот хамства, але все це виявилося марним, тому що прийшов до мене зовсім не фон Лібхен. Гість був маленького зросту, сивий, але незважаючи на свій більш ніж похилий вік, стрункий і сильний. Я вклонився і сказав:

— Доброго вечора, докторе.

— Доброго, юначе, — відповів Іку Йоні, киваючи і роздивляючись мене молодими чорними очима.

— Пройдете? 

— Так. 

— Гарна у вас квітка, — сказав він, опинившись у вітальні й вказуючи на жовтий горщик на столі.

— Так, зразок місцевої флори, от, вчора приніс… — пояснив я.

Ми сіли в крісла і замовкли. І мовчали так довго, що я подумав — старець взагалі не збирається зі мною розмовляти, а просто прийшов посидіти в бордовому кріслі, спокійно подивитися на мене і потримати на колінах невелику сіру коробку. Я не витримав тиші і спитав:

— Що це у вас, докторе?

— Ви, — відповів неспішно, подаючи мені коробку. — Відкрийте.

Я відкрив. Там були уламки чогось скляного, здається вази. Вони були білі і матові.

— Поскладайте.

Я слухняно висипав уламки на столик і почав підбирати їх одне до одного. Якщо відкол підбирався вдало, то уламки з’єднувалися. Вочевидь, були на автоклеї. Хвилин за двадцять я закінчив. У моїх руках була не ваза, а матова біла сфера, вся в шрамах від сколів та з шовом посередині.

Я подивився на неї, ковтнув сухим горлом і спитав:

— Ви хочете сказати, що і я можу поскладатися, але оце залишиться назавжди? — я доторкнувся пальцем до шрамів.

— Ні, зовсім ні, юначе, — він показав руками, що треба відкрити.

Я відкрив і мало не впустив багатостраждальну сферу на підлогу. З неї з милим лагідним шурхотом, тріпочучи шовковими крилами, вилетів великий ніжно-фіолетовий метелик. Я ахнув і мовчки дивився за його неспішним лагідним польотом. Метелик описав повільне коло і сів на яскраву ковдру на дивані.

— Я хотів показати вам, юначе, що як вам потрібні якісь відповіді, їх можна знайти тільки всередині… — тихо сказав Іку Йоні і додав буденно: — А щодо шрамів, — то це просто найдешевший галімий конструктор. Вони взагалі-то повинні були зарости, а вони, курви, залишилися і зіпсували мені всю алегорію!

Я витріщився на просвітленого старця, онімівши. А він, наче для остаточного когнітивного дисонансу, додав:

— Може винця запропонуєте, юначе?

Я підхопився:

— Звичайно, звичайно, докторе! Ви яке волієте?

— Червоне солодке, якщо ваша ласка, — відповів він чемно.

— Я дуже радий, що мені тепер є з ким випити і порозмовляти, — сказав Іку Йоні уважно стежачи за темно-рубіновим струменем вина, який наповнював його келих. 

— Я теж щасливий із вами порозмовляти, докторе! Учора у мене тут був менш приємний співбесідник…

— Розкажете?

Я розказав. Не тільки про вчорашню каву, а й про обставини, які до неї привели.

Іку Йоні замислився. 

— У вашій розповіді багато болю, юначе. Особливо, коли йшлося про дочку і її виховательку. Нехай вони будуть здорові, — від підняв келих.

— Але ж я про них майже нічого не розповідав, згадав тільки, щоб пояснити, як я тут опинився.

Іку Йоні пригубив вино і помовчав.

— Біль почувся мені власне у цьому униканні. До свого опонента ви палаєте гнівом. Своїх друзів ви любите. І про першого, і про других розповідаєте охоче та багато. А про найдорожчих… тільки згадали і перевели розмову на іншу тему. Мені побачилося, що ви прикриваєте свіжу рану рукою.

Я був вражений точністю цього порівняння.

— Ви, мабуть, маєте рацію, докторе. Ви вважаєте, що так неправильно?

— Немає правильного чи неправильного. Але ваші дії — це рефлекс, — він відпив ще вина. — Це я вам кажу як лікар. 

— А як би ви поступили на моєму місці? Я уникаю думок про них, це правда, — я склав руки на грудях. — Але це тому, що я фактично нічого не можу зробити, ніяк допомогти!

— Звідки лікар знає, що він може зробити з раною, а чого не може, якщо він відмовляється її оглядати? — спитав Іку Йоні, проникливо дивлячись мені в очі.

Я розгубився і замовчав.

— Знаєте, юначе, колись дуже давно, рани лікували іншим способом, не так, як зараз. Нас, лікарів, учать цьому і тепер — на випадок, якщо опинишся з пораненим сам на сам і без регенераційного апарату.

— Я приблизно розумію, про що ви, докторе, — я кивнув і долив вина до наших келихів.

— Ну, так, звичайно! — він хлопнув себе долонею по чолу. — Ви ж космонавт. Курси раз на десять років, зокрема і перша допомога в екстремальних умовах.

— Саме так. Хочете сиру? Чи фруктів?

— Ні, я насолоджуюся напоєм без нічого. Дякую… Отже, ви знаєте, що свіжу рану після зупинки крові і дезінфекції треба перев’язати.

— Так, — я не став уточнювати, що років сорок тому при посадці на піщану планету Аріба зі мною сталася невеличка аварія. Тоді я опанував навички зупинки собі крові і накладання пов’язок на практиці.

— І як часто треба повторювати перев’язку? — продовжував питати доктор.

— Ну, раз на день-два, бажано, — відповів я, відпиваючи вино. — Я все-таки синтезую щось їстівне, докторе. Для мене надто міцне.

— Синтезуйте, синтезуйте, юначе… Про що я?.. А, рани. Якщо першу пов’язку не змінювати, не дивитися, що там… — старець не закінчив, відволікся від своєї думки, слідкуючи за метеликом, який покинув яскраву ковдру і затанцював над столом: спочатку торкнувся ніжками солодкого вінця пляшки, потім на мить присів на дерев’яну стільницю і нарешті влаштувався на великій жовтій квітці.

— Якщо не знімати пов’язку час від часу, то я ошалію від болю, коли все-таки наважуся, — закінчив я його фразу.

— Так-так. І ще до того, рана може інфікуватися непотрібними мікробами. Або непотрібними думками, — він помовчав та допив вино. — Мені здається, що глибинний сенс вашої пригоди, юначе, полягає у тому, щоб перемогти темну частину самого себе.