РОЗДІЛ 37. СПРАВЖНЯ ПРОПОЗИЦІЯ

— Боже, дякую тобі! Дякую тобі, боже! — кричав Фред, висячи у мене на шиї і ридаючи ридма.

— Якому саме богу ти дякуєш, Фреде? 

— Та ніякому, холера, я тобі дякую! Я атеїст, а “боже” — це вставне слово.

Він відсторонився від мене, подивився променистими очима, наповненими слізьми, і похлопав мене по обох плечах.

— Я в тебе вірив, Анжей, а не в якогось там бога. І я щасливий, що моя віра виявилася істиною!

Він знову вибухнув радістю і кинувся мені на шию, аж заткнув мені рота своєю курткою, що зібралася в складки на плечі.

— Но-но-но, — сказав я, жуючи жовту тканину і намагаючись якось вийняти її з уст. — Я ревний католик, між іншим. Попрошу не ображати моїх релігійних почуттів!

Фред знов відсторонився, щасливо засміявся і спитав:

— І давно ти ревний католик?!

— Уже три дні. До того я був звичайним католиком.

Фред закрив уста долонею, заплакав і засміявся одночасно. Потім підхопився і сказав:

— Анжей! Вибач! Я зараз мушу прокинутись! Я повинен сказати Мадлен!

— Звісно, йди, — кивнув я.

Фред схопив мене за руку:

— Ти мене дочекаєшся?

— Так.

— Точно?

— А куди мені діватися? Я тепер нікуди не спішу.

— Просто вона, розумієш, Анжей… Ти б її бачив ці три дні. Вона реально чорна. Гансу ми нічого не кажемо. Учора вночі на кухні застукав їх…

— Кого? — не зрозумів я.

— Мадлен і Бернардетт. Сидять в обнімку і ридають. Через дві години заходжу — ридають далі і горілку п’ють.

— Ти хоча б з ними набухався? — спитав я.

— Ні. У мене ж Ганс. І ти. Я, коли п’яний, не можу сновидіти.

— Ну, все, йди. Передай їм, що я їх люблю. Я перепрошую, що не з’являвся тут раніше. Я просто три доби не спав, не міг.

— Що ти. Ніхто на тебе не ображається. Мадлен сказала, що більше ніколи не буде лаятися. Тільки б ти був живий. Розставляй наразі фігури, друже. Я хутко! Чи ти не хочеш сьогодні грати?

— Ні, давай якраз пограємо.

Фред ще раз подивився на мене захоплено, стиснув обома своїми руками обидві мої і зник.

Я зліпив зі снігу щось типу гірки з пласкою верхівкою і поставив шахівницю зверху. А сам сів поруч. Опустив руки і почав думати. Цей процес і так ніколи не був моєю найсильнішою стороною, а після подій триденної давнини у ньому взагалі щось почало клинити: думки приходили мене не питаючись і раптом починало щось згадуватись, щось видітись…

От і зараз, я не збирався роздумувати на жодні серйозні теми, просто поставив на шахівницю свого ферзя — що перше в руку попалося, і раптом чорний злам корони нагадав мені різкий вигин корпусу спопелителя. І понеслося…

Я застиг з наступною фігурою — білим пішаком — у руці, осліп та оглух і перед моїми очима замість сніжної галявини з'явилося велике люстро в моєму передпокої. І в ньому я з пустими очима і спопелителем біля скроні. Це було настільки страшно, що я смикнувся з цього спогаду, як муха з павутиння. Але павутиння не відпустило.

Я дивився далі. Стою довго, дуже довго. Потім відпускаю запобіжник. Тепер між моєю головою і десятьма мільйонами вольт немає нічого. Я кладу палець на гачок. На обличчі — нуль думок, пустка. От у чому була наша з Мадлен помилка: ми підшукували для цієї миті раціональні аргументи, формулювали думки, які б допомогли мені встояти на краю прірви. Але ми не врахували одного: що на краю прірви, виявляється, ні про що не думаєш, взагалі ні про що. У голові просто вітер свище, і більше нічого. Я тоді не міг згадати не тільки теплих, дружніх слів Мадлен, я не міг згадати, хто така Мадлен. Боже, пробач мені, я навіть забув про Крісті!..

Я дивився собі в очі і мене обливав холодний піт — ще одна секунда, ще одна мить, і я б зніс собі голову і за компанію половину свого поверху разом із квартирою сусідів.

Я уважно дивився на себе, боячись пропустити ту саму, поворотну мить. Раптом щось у моєму обличчі змінилося. Воно здригнулося, на ньому відбився біль і страждання. Потім я закрив очі, поводив головою вправо-вліво, наче торкаючись чогось невидимого у себе на плечах, і болісно усміхнувся. Потім знову подивився, моє лице запалало скаженим гнівом, я жбурнув спопелитель у стіну (запобіжник, ідіот!!!) і вигукнув:

— Грець тобі!!! Проживу до трьохсот!!!

Сів на підлогу і заплакав.

— Анжей, Анжей, ти чого? — перелякано питав Фред, трясучи мене за плече. — Вибач, друже, я забарився! — він погладив мене по щоці і обламав бурульку, яка утворилася з моїх сліз на підборідді. — Усе добре. Плачеш — значить усе добре. Значить, психіка в нормі, стан адекватний ситуації. Це я тобі як лікар кажу.

— А що ти мені ще скажеш як лікар, Фреде? — спитав я, схлипуючи.

— Нічого більше. Як лікар я тобі ліків приніс, — і він вказав на дві миски… ні, на два великі тази із вишневими пиріжками з листкового тіста, що стояли поруч в снігу.

— Вибач, що я довго, — повторив він. — Це все через них. Спочатку десять хвилин плакали, це вже з радості. Потім ще десять сварилися, чи можна тобі у сон пронести алкоголь, і чи треба.

— І хто переміг у битві двох упертюхів? — спитав я, беручись за перший пиріжок.

— Угадай! — Фред вийняв з-за пазухи і подав мені пляшку рожевого Фрателлі. Етикетку було зірвано, і на білій плямі, що залишилася під нею, було чимось страшенно криво накарябано: “Люблю тебе, братику!!!”

Фред теж взяв собі пиріжок, сів у сніг і сказав:

— Добре, що ми сновидці, правда, Анжей? Хоч дупи собі не повідморожуємо.

— Так, — усміхнувся я.

Після десяти пиріжків і пів пляшки Фрателлі я сказав:

— Я тепер буду святкувати три дні народження на рік.

— Чому три?

— Один натуральний, і два — в той сам день, коли це сталося. Точніше, не сталося. Фреде, боже, який я везучий!

Фред покрутив головою:

— Поясни.

— Я жбурнув спопелитель у стіну, не опустивши запобіжник. Я не дуже знаюся на зброї, ну, ти розумієш, не люблю я її… Тримаю в руках раз на десять років, на курсах перепідготовки космонавтів. Рефлексів немає, ну і от… Коротше кажучи, казково пощастило.