РОЗДІЛ 36. МАТ

— Скільки?! — закричала Мадлен.

— П'ятдесят.

— Тисяч чи мільйонів?

— Ні. Років, Мадлен, років.

Вона відкрила і закрила рот, а Фред схопився за голову:

— Яких років?!

— Земних, еталонних, — відповів я неслухняним язиком.

— Анжей, а відкупитися?!

— Це вже після конфіскації. Так їх було шістдесят один.

Вони довго мовчали, потім заговорили одночасно, але звертаючись не до мене, а одне до одного, продовжуючи якийсь гарячий і, вочевидь, давній спір.

— Фреде, ну і що ти тепер?..

— Та це не рішення, Мадлен!

— Ще й яке!

— Ніяке! Він так не зможе!

— Ми ж змогли!..

— Ми не він!..

— Фреде, закрий рота!

— Сама закрий! Я взагалі-то не проти.

Вони раптом одночасно заспокоїлися і синхронно подивилися на мене з екрану сувою.

— Анжей, — сказала Мадлен твердо. — Ми з Фредом пропонуємо тобі все кинути, сісти в свій корабель — зараз! Охорону ж тобі не призначили, правильно? І летіти до нас. Знімеш скафандр, і живи з нами. Залишайся з нами назавжди. Ми всі тебе любимо. Ти наш дорогий друг. Забий на все інше людство і на всі інші планети. Лети до нас. Ніхто тебе тут, на карантинній планеті, не дістане!

Я покачав головою:

— А як же Крісті, Мадлен?

— Але п’ятдесят років, Анжей!..

Я знизав плечима:

— Через п’ятдесят років їй буде п’ятдесят три.

— А сховатися у нас і спілкуватися з нею ку-зв’язком? Чи голограммами?

— Ні. Ні, Мадлен. І давай припинимо цю дискусію.

Вона замовкла. Фред довго сидів, спершись чолом об сплетені пальці, потім підняв обличчя і спитав:

— Друже. Як взагалі пройшло засідання? Чи були порушення з їхньої сторони? Чи було щось дивне? На чому нам будувати апеляційне подання? За що нам із Мадлен зачепитися?

— Дивні моменти були, Фреде. Але я зараз не можу про це говорити. Не зараз.

Мадлен взяла Фреда за руку:

— У нас на апеляційний процес цілий рік. 

— Добре, — вони замовкли.

Я мусив подякувати їм за те, що вони отак беруться до справи, навіть не замислюючись, що може бути якось по-іншому. Але слова застрягали в моєму горлі шершавими грудочками, і я не міг говорити.

Мадлен сказала:

— Анжей, ти… може, щось комусь переказати? Я могла б…

— Говори прямо. Ти про Абху?

— Так.

Я покачав головю:

— Не треба. 

— Вона тебе любить, — сказала Мадлен тихо.

— І що? — відповів я. — Що я їй можу запропонувати? Уяви собі цю розмову: “Абхо, вам зараз скільки років? Сто десять (32)? І особисте життя досі не склалося? Ну, нічого страшного. Нас із вами нічого не зв’язує, ми тільки один раз поцілувалися, але почекайте ще п’ятдесят років! Я повернуся з тюрми, і у нас усе буде чудово! Ага, я забув сказати, що я тепер жебрак, так що житиму у вас удома на вашу зарплатню, добре?” Хтось від такого відмовиться?!

— Вона не хтось, — сказала Мадлен тихо. — Вона – це вона. Вона, може, й не відмовиться.

— Мадлен, ну, ти що? Я ще маю рештки совісті, щоб таке жінці говорити. Саме тому, що вона не відмовиться, я їй цього і не пропонуватиму. Щоб вона понівечила своє життя? Заради чого?

Ми замовкли. Потім заговорив Фред:

— Друже, ти як?

— Ще до кінця не дійшло, отже наразі нормально.

— Я маю на увазі, я зможу за кілька днів передати від тебе привіт Елвісу?

— Ти хочеш спитати, чи не стрелю я собі в лоба? Говори прямо!

— Так. Саме це я й хочу спитати, — Фред кивнув головою і подивився мені просто в очі.

— Знаєш, Фреде, навіть якщо б хотів — не маю чим. Я досі противник термопальної зброї і не маю її вдома.

— Добре. Анжей, у тебе, напевно, будуть проблеми зі зв’язком…

— Так, так! — гаряче втрутилася Мадлен. — Анжей, не користуйся їхніми каналами зв’язку, навіть якщо дозволять комусь дзвонити — особливо, якщо дозволять! Усе буде прослуховуватися!

— Я це розумію, — сказав я.

— Хай вдавляться своїми каналами зв’язку! — зло вигукнув Фред. — Друже, слухай! У нас є свій канал, якого вони в житті не прослухають. Я чекатиму на тебе під дубом біля Рівного кожної ночі, чуєш? Кожної ночі чекатиму на тебе за шахівницею!

— А піддасися? — спитав я, невесело посміхаючись.

— Обов’язково, обіцяю, — Фред заплакав. — Ти тільки приходь!..

— Анжей! — Мадлен не плакала. — Братику, послухай мене. Я тебе дуже люблю. Тебе любить Бернардетт і Мішель. Тебе обожнює Ганс. Давай думати про краще, попереду апеляція, і ми її виграємо. Це не буде п’ятдесят років. Це буде менше. Але тим, хто тебе любить, це все одно. Хоч п’ять, хоч десять, хоч скільки. Ми тебе любимо, і ми тебе дочекаємось. Будь ласка, чуєш? Подивись на мене! Будь ласка, згадай ці слова в критичну мить!

— Мадлен, — сказав я втомлено, — немає у мене спопелителя.

— Згадай! — крикнула вона.

— Добре.

Ми знову замовчали.

— Давайте попрощаємось, — сказав я. — Тяжко. Дякую вам за все.

— Бувай, Анжей. Люблю тебе! — крикнула Мадлен.

— До зустрічі сьогодні вночі, — Фред простягнув руку до екрану.

Я помахав їм, згорнув сувій, залишився сам і почав думати. За вікном світало. Я все ще був у Нью-Делі, де й відбувся суд, і треба було вже летіти. А я все не міг вирішити, куди. До Мумбаї чи до Пуни.

Після суду Отто сказав мені:

— Ви можете побачитися з Абхою. Хочете?

— Ні, — відповів я.

— Ну, якщо захочете, майте на увазі, що можна. Ані вам, ані їй нічого за це не буде. Так би мовити, останнє побачення. Остання воля. У неї завтра вихідний, і вона буде вдома, в Пуні. Ось її адреса, — і подав мені маленький сувій.

Ми помовчали. Він дістав пачку сигарет, стукнув однією об стіну, підморгнув мені і сказав:

— От тепер я можу і закурити!..

Абха… Так, Абха. Якщо подумати, то бачитися нам не треба. Про те, що сталося, вона довідається так чи інакше. Вона розумна раціональна жінка і якось співставить число п’ятдесят із тим нічим, що у нас було, і зробить єдиний можливий висновок, що чекати на мене не треба. З другого боку, попрощатися…  З третього боку, йти туди, куди тебе запрошує Отто…