РОЗДІЛ 35. ШАХ

— Отто, навіщо ти все це робиш? 

Він лежав на подушці, дивився в сталево-сірі очі, стискав обома руками червону кобру і так хотів сказати правду. Але не міг, бо час не настав. І ще він дуже хотів, щоб ця рідкісна мить не закінчувалася. Ніколи. Чхав він у цей момент і на причини, і на наслідки, і на сьогоднішній суд, і на весь світ на додачу. 

— Побачиш, — відповів  він коротко, зітхнув і притулився чолом до роззявленої червоної пащі.

— Не ображайся, блакитноокий янголе, але ти останнім часом став мені нагадувати цього… твого… так би мовити, клієнта.

— Анжея?

— А, так. Ти ще гітару візьми і про кохання заспівай. Емоції аж верхом пруть. 

— Це неправда! — відказав Отто сердито.

— Кохання-кохання з вечора до рання.

Як сонечко зійде, як сонечко зійде

Кохання відійде (30), — глумливо проспівали йому з другої подушки. 

Отто кинув руку з червоною коброю і відвернувся. Тиждень — цілий тиждень! — усе було так добре, і от знову почалося. Він мало не плакав і злився на себе за те, що не може стримати емоцій. І ще — за те, що знову повірив у світле майбутнє. Як дурень.

Дуже довго вони мовчали, а потім червона змія заповзла йому на плече, полоскотала шию, стала повільно посуватися нижче, нижче, а срібний голос муркнув:

— Ну, не ображайся, янголе.

Отто зібрав усю свою волю в кулак, щоб не застогнати від насолоди, і відповів рівно:

— Ти ж знаєш, як я ненавиджу цю пісню.

— Знаю, — прошепотіли йому на вушко. А червона кобра тим часом виробляла вже зовсім неможливі речі, від яких Отто напружився, як струна, і ледь почув крізь бухаючу у скронях кров: — Тому і співаю її тобі!

Срібний голос вибухнув сміхом, а кобра вилетіла з-під ковдри рівно в такий момент, що залишила по собі не розкіш та задоволення, а біль і розчарування. Як було вже багато-багато разів до і буде, вочевидь, ще багато-багато разів у майбутньому. Отто замружився і перечікував цей момент мовчки. Досвід навчив його, що це спосіб уникнути ще більшого болю і знущань. Але сьогодні, вочевидь, було міжпланетне свято морального тиску, тому що на сусідній подушці почався музично-критичний монолог:

— І чому тобі так не подобається та нещасна пісня? Пісня як пісня. Нормальна пісня. Народна творчість, між іншим. Правда життя, а не бредні якогось індивідуального поета-шизоїда.

На лице Отто наче випадково впали чорні дреди, які смикнули йому нерви, як оголені електричні дроти. 

— От ти послухай, — срібно-холодний голос заходився сміхом. — Послухай, блакитноокий янголе, ну, хіба все не як в житті? Це ж наче про нас з тобою писали! 

Як сонечко зійде,

Як сонечко зійде,

Козак в похід іде…

Від цих слів, які нагадували стільки і палили душу, як розпечений метал, на Отто нахлинули відразу всі відчуття, відомі сучасній психології. Але переважали ненависть і бажання вбивати. Він підскочив, вихопив подушку з-під багатого пучка чорних дредів і голими руками розірвав її навпіл. Над ліжком повільно осідала біла хмара наповнювача, який імітував невеличкі натуральні пера.

З глибин білосніжної хмари пролунав веселий срібний сміх. Отто стояв як опльований, розуміючи, що знов піддався емоціям, а значить, програв, і буде програвати завжди, як би не старався.

— Ну, йди до мене, мій блакитноокий янголе, — тихо пролунало з глибин хмари, і він пірнув у неї так, як тисячі років тому самогубці пірнали у прозорий стовп повітря із сотого поверха.

Довгий час він ні про що, звісно, не думав, і навіть не відчував. А був, як смертельно спраглий, який не пив так довго, що його горло вже порепалося від зневоднення, але от — дотягнувся до води і жадібно ковтає її попри страшний біль, бо розуміє, що для нього це життя.

— Знаєш що, Отто?

— Не знаю і знати не хочу, — прошепотів він. 

— Мені починає подобатися з такими емоційними чоловіками. Я от думаю, може, замутити з цим твоїм чорнявим Анжеєм?

— Мені зараз так райсько, — відповів він, — що вибісити мене знов ти не зможеш. Деякий час.

— Ну, то тоді я піду, добре? І повернуся через деякий час. А то коли ти лагідний, з тобою страшенно нудно.

Отто міцно вхопив червону кобру за шию, а потім знайшов і так само вхопив її близнючку, тільки чорну, яка мешкала на правій руці.

— Ні. Полеж ще трохи. І май на увазі: якщо ти замутиш з Анжеєм, я тебе вдавлю. Він справжній непотріб у порівнянні зі мною!

— Правда? А я думаю, що й не помічу різниці.

Отто зітхнув і спитав:

— Цікаво, коли ти здохнеш, мені стане легше? Чи навпаки гірше?

— Не знаю, — сказав срібний голос задумливо. — Якщо хочеш, можеш перевірити. Я своє життя особливо не ціную.

Гостре підборіддя задерлося, і Отто продемонстрували тонку довгу мускулясту шию.

— Ну! Давай, мій блакитноокий янголе, — прошепотів срібний голос. — З твоєю винятковою силою… один раз як слід потиснути, і все. Я не буду пручатися, обіцяю.

Отто стискати шию не став, а поцілував ніжно і сказав:

— Ніколи, — приникнув губами до хвоста чорної кобри. — Ніколи.

— Не зарікайся, янголе, — кобри висмикнулися з його рук, відштовхнулися від ліжка і одним спритним умілим рухом зібрали багату гриву чорних дредів у пучок, скрутили і сформували на мальованій голівці хитру височезну споруду.

— Усе-таки йдеш? – спитав Отто, дивлячись у тонку жилаву спину.

— Ага, — кобри заходилися разом підвішувати довгу червону сережку на ліве вушко. — Нудно з тобою так, що сил нема.

Отто промовчав. Усередині все пекло, наче з душі обідрали шкіру. Здавалося, що витримати цього болю не можна. Але досвід впевнено казав: “Витримаєш, Отто. Ти й не таке витримував”. Так. Він витримував і не таке. І добре знаючи кохану потвору, від якої у нього періодично стається затемнення голови і серця, сказав собі: “Не таке витримував, і не таке витримаю, тільки б час від часу бачити цю криваво-червону сережку і відчувати отруйних змій на своїй шиї…”