РОЗДІЛ 34. КОЛИСЬ

— Скажіть, пане Кароль, — промовив Отто, уважно вивчаючи сувій із моєю явкою, — ви щасливі, що у нас немає смертної кари?

— Звичайно.

— Повірте мені, — він скуйовдив темне волосся та весело блиснув яскравими очима, — вже до кінця цього тижня ви за нею сумуватимете!

— Що? — спитав я налякано. — Повернули тортури?! Підвісите мене на дибу і смагатимете батогами?!

Похабні блакитні очі вперлися просто в мене, і він сказав:

— Смагати вас батогами — це дуже спокусливо, — обмахнувся сувоєм, як віялом, наче йому раптом зробилося гаряче. — Але я піддам вас значно гіршим тортурам: бюрократії! Де воно тут було, господи? — почав відкривати ящики столу один за одним. — А, от! — і жбурнув на стіл ще один сувій. — Це список довідок, які ви мусите підготувати до суду протягом місяця. Я вам іноді дзвонитиму і перевірятиму, як ви там, уже застрелилися в процесі взаємодії з Департаментом космічної документації чи ще ні, — він зареготав. 

Я розгорнув сувій майже на весь розліт своїх рук і спитав:

— Ви що, знущаєтесь?

Отто підняв долоні і затряс головою, наче кажучи: "Що ви! Що ви!"

— Бачу, що суду ще не було, а покарання я вже почав відбувати! — буркнув я.

— Закурити не хочете? — спитав він люб'язно, простягаючи мені знайому пачку тонких сигарет. — Кажуть, що заспокоює нерви.

— А вам заспокоює? — спитав я.

— Не знаю. Я курю тільки після сексу, і то не кожного, а тільки карколомно вдалого. А тоді я і так спокійний, — і його очі знову стали безвстидними.

Я побажав йому курити частіше і пішов складати план видобутку потрібних довідок.

Протягом наступних трьох днів я кожного ранку прокидався о п’ятій від дзвінка Отто. Можливо, він хотів дістати з мого заспаного мозку ще якісь подробиці юрренієвих пригод, але зводилися наші розмови винятково до взаємних підколів та жартів. Мушу визнати, що хоча Отто фон Лібхен був страшенно небезпечною особою, але харизми і гумору у нього було повно, і кращого співбесідника мені ще не траплялося. Хоч як я на нього сердився, але протягом кожної нашої ранкової розмови я, як і він, кілька разів реготали вголос. Ну, просто тобі давні приятелі! 

Абха ж, навпаки, протягом цих трьох діб на зв’язок не виходила, але я на це й не чекав. Занадто вона боялася, занадто це було ризиковане. Я і так був їй безмірно вдячний за ту нічну зустріч з Крісті. І з нею. Коли я тоді повернувся додому, то був майже щасливий, незважаючи ні на що. Щасливий, що Крісті кинула свої листочки і заснула спокійно. Щасливий, що Абха прихилила своє чоло до мого і що ми постояли кілька хвилин, зв’язані її косою. Я усміхався від якоїсь великої, небувалої в моєму житті ніжності, згадуючи вагу її волосся на своїй шиї. А того, що за цим чарівним моментом спостерігали дві пари чужих холодних очей: блакитних та сталево-сірих, я тоді ще не знав…

На третю ніч я клацнув пальцями і опинився перед червоними дверима з рожевим єдиноріжком.

Крісті спала, але не в ліжечку, а на руках у Абхи. Вочевидь, знову мала напад. Абха стояла біля вікна, облита з ніг до голови місячним сяйвом, і тихенько муркотіла дитячу пісеньку мовою гінді.

Я сидів на краю ліжечка Крісті, дивився на те, як Абха, доспівавши, ніжно пригорнула дівчинку і поцілувала в лобик, і думав, як же це тяжко, дивитися на найдорожчих у світі людей, які тебе не бачать, не чують та не відчувають. І гаряче обіцяв собі і їм, що за місяць-півтора сидітиму біля них по-справжньому, а не у сновидінні. І Абха співатиме веселіше і споглядатиме на мене ласкаво, як тоді… 

Мене дуже непокоїло, що Крісті знову заціпеніла. Я підійшов і заглянув у її личко. Вона була спокійна, затишна, тепла. Цього разу Абха змогла вивести її з заціпеніння. А якщо це станеться завтра? Післязавтра? Я згадав фантастичну версію Мадлен про те, що мене можуть посадити, і подумав: а якщо раптом? Не можна мені зараз на Окрі, в жодному разі. Не зараз! Коли я так потрібний Крісті!

Мені було просто необхідно налагодити якийсь канал зв’язку для екстрених випадків. Але як?

Самостійно я нічого не надумав. Абха поколисала Крісті ще пів години, вклала у ліжечко, накрила ковдрою, поправила, підіткнула, постояла трохи і пішла собі.

Я вийшов слідом за нею до коридору і раптом відчув, що десь тут, просто поруч, є вкраплення. Я закрутився, оглядаючись і намагаючись вирахувати, який з оточуючих предметів є несправжнім, зробленим з моєї власної підсвідомості. Але не міг зрозуміти. Тільки відчував, що воно наближається.

І раптом з-за лівого повороту коридору вийшов Мішель. Він був не такий молодий, як уві сні, на маковому полі, не такий, яким я бачив його років десять тому, коли зіткнувся з ним і з Мадлен у калуанській опері. На вигляд йому було років сорок, не більше (28). Він пройшов повз мене, обернувся, весело підморгнув і зник за рогом коридору справа.

— Ще раз, не зрозумів! — крикнув я.

Мішель тієї ж миті з’явився з лівої сторони знов. Знову пройшов і підморгнув.

— Зациклити! — сказав я і сів на підлогу.

Повз мене з мірним інтервалом проходив Мішель, знову і знову. Коли він підморгнув мені вісімнадцятий раз, я крикнув йому:

— Підкажи, будь ласка!

— Сам думай, — відповів він і пройшов повз.

Я знову прослідкував за ним очима і нарешті помітив: з кишені його джинсів стирчав ледь помітний куточок синього конверту. 

— Точно! — закричав я, і Мішель зник цієї самої миті. — Як я міг про це забути! Існує спосіб передати предмет уві сні, навіть якщо отримувач не сновидець! Тільки його ніхто, крім Мішеля, не знає.

— Він ніколи нічого не говорив про це? — в сотий раз питав я Фреда тієї ж ночі. Ми сиділи під голим дубом на холодній осінній галявині. — Не згадував, як це йому вдалося? Здумай, будь ласка! Ти ж із ним довго спілкувався перед тим, як він обернувся!

— Ну, що ти, — сумно сказав Фред, водячи пальцем по порожній шахівниці. Фігур ми сьогодні так і не встановили. — Він ніколи не розповідав про особисте, тільки в самому кінці, коли просив, щоб я не пускав Мадлен на Тонтон-18. І про синій конверт ніколи не згадував. Це мені Мадлен уже потім переказала…