РОЗДІЛ 33. ЧЕРВОНА КОБРА

Розмова з Абхою тривала рівно одну секунду. Вона сказала:

— Через п’ять хвилин вийдіть на балкон, ні про що не питайте, — і відключилася.

Цієї однієї секунди вистачило, щоб побачити, що вона у відчаї.

Через хвилину я стояв на балконі і чекав на неї. Біля мене загальмував невеликий жовтогарячий повітряний корабель, вона відкрила пасажирські дверцята і сказала: 

— Сідайте.

Я сів і відразу Мадлен прошепотіла мені у ліве вухо: “Ти зараз не думаєш головою, Анжей!” “Ви емоціонал, триматися не вмієте зовсім” — додав Отто у праве. “Мовчіть”, — сказав я їм.

— Мовчіть, — сказала мені Абха. — Не говоріть ані слова.

Її руки на штурвалі побіліли від напруги.

— Одне можна? — спитав я. Вона мовчки скоса глянула на мене.

— Вибачте, — сказав я.

Вона дивилася просто перед собою на повітряну дорогу. Нарешті промовила:

— Ви украли мою репліку.

Я покачав головою:

— Вам нема за що вибачатися, Абхо.

Ми помовчали. Вона сказала: 

— Крісті дуже погано.

— Що з нею?!

— Те, що й звичайно. Уже добу. Ніщо не допомагає, — промовила вона з відчаєм. — Петрик почав їй інжектувати глюкозу, щоб… щоб не було виснаження.

— Куди ми зараз летимо?

— До неї, звісно.

— Добре.

Абха замовкла.

— Я не повинна вас туди везти, не повинна з вами навіть розмовляти. Якщо…

— Дякую, що подзвонили. Абхо, не переживайте. Усе буде добре. Вірте хоч трошки в…

— Та ви не розумієте!.. — аж скрикнула вона. 

— Усе я розумію. Якщо він довідається про нашу зустріч, буде погано. Ви цього боїтеся, правильно?

Вона на мить відвернулася від дороги, подивилася на мене і сказала голосно:

— Так!

— Добре, тепер послухайте мене. Дивіться на дорогу, а я буду говорити. Ви мені подзвонили по кодованому каналу зв’язку. З ним попрацював найкращий спеціаліст, якого я знаю. Мабуть, найкращий у трьох світах. Маячків на вашому кораблі немає (я про всяк випадок перевірив, коли сідав). Зараз глибока ніч. Це означає, що ймовірність випадкового перехожого або перелітного близька до нуля. Про те, що ви до мене полетіли, хтось знає? Карла, Брі, Петрик? 

— Ні.

— Добре. Не знають, значить, під жодним тиском не розкажуть. Усе. Заспокойтеся. Зараз я посиджу з Крісті і за годину зникну. Ніхто не довідається. Усе буде добре.

Вона мовчала, але її гострі плечі стали лагіднішими. Ми підлетіли до іншого входу Радхарані, якого я не знав, і дуже довго йшли темною лісопарковою зоною. Без Абхи я б тут заблукав і поселився під сосною. Але вона орієнтувалася в своєму господарстві відмінно, і дуже скоро ми вийшли до знайомого мені вісімнадцятого корпусу.

— Тихо, — сказала вона пошепки, підійшла до входу та вимкнула код охорони. Ми пройшли крізь вузькі двері, і вона відразу увімкнула його знову.

На п’ятнадцятому поверсі вона зробила те саме з кодом від червоних дверей, на яких був намальований рожевий єдиноріжок із крильцями. Ми потрапили до великої кімнати, з якої вели ще троє дверей, уже білих, але з тим самим рожевим єдиноріжком. На одних він сидів за столом і читав сувій, на других — старанно чистив зуби. Абха підвела мене до третіх, на яких він солодко спав, накрившись червоною ковдрою.

За дверима була спальня, але Крісті не спала. Вона сиділа на ліжечку і розкладала перед собою п’ять синіх листочків, які вже зів’яли та закрутилися.

Я підійшов до неї і присів навпочіпки. За моєю спиною стояла Абха. Крісті занурилася у себе вже так глибоко, що неможливо було достукатися до неї звичайними методами. Я взяв її на руки, притулив до себе і почав ходити по кімнаті. Вона була холодна і штивна. Тільки рученята продовжували робити якісь рухи. Я відняв її від себе і придивився уважніше, обернувши до яскравого місячного сяйва. Прозорі очі були скляними, а ручки продовжували розкладати в повітрі зів’ялі листочки, яких вже давно не тримали.

Я знову притулив її і почав гладити її спину, потилицю. 

— Крісті, давай порахуємо зірочки. Немає значення, що рахувати, правда? От, ходімо до вікна, — я підніс її до блискучого місячного квадрату і обернув обличчям до нічного неба, а сам обернувся до темної кімнати і до Абхи.

— Давай, Крісті. Сьогодні місяць яскравий, але п’ять зірочок ми знайдемо. Давай. Одна зірочка, дві, три, — примовляв я, проводячи рукою по її потилиці на кожну зірочку. — І от ще що, Крісті. Давай я тобі заспіваю пісеньку. 

І я заспівав про маленьку дівчинку, яка шукала у траві зірочок, що впали на Землю, знайшла їх п’ять і кожній загадала бажання. Щоб настав ранок, щоб друзі були веселі, щоб кішка вмивалася на підвіконні, щоб великі зелені коники скакали по галявині і щоб не було літнього дощу. Тоді вона допомогла зірочкам повернутися на небо, і всі її бажання здійснилися.

Крісті розслабилася. Я навіть подумав, що вона заснула. Але раптом почув тихе:

— Анзей. Крісті ствашно.

— Чому тобі страшно, сонечко? — тихо спитав я.

— Не розв’язуєся, не виходить у Крісті, — сказала вона гірко і незрозуміло. — Сама.

— Ти не сама, Крісті. Я з тобою. А знаєш, чому тобі страшно, я думаю? Бо я два дні тому обіцяв, що прийду, що б не сталося. І не прийшов. Я прошу у тебе вибачення за це.

Вона притулилася до мене міцніше і обійняла маленькими рученятами за шию.

— Ти вже зовсім доросла. Тобі три роки. А у дорослих, знаєш… бувають такі періоди, коли вони не бачаться. Якщо у нас з тобою так станеться, ти повинна знати один важливий дорослий секрет.

— Який? — немає у трьох світах дитини, яку б не зацікавив важливий дорослий секрет.

— А такий: як близькі люди одне одного не бачать, то не забувають, а тільки більше згадують, більше думають одне про одне. Далеко — але весь час ніби поруч.

— Як зіроцьки на небі?

— Так! Саме так, Крісті! Якщо так станеться, що я на якийсь час зникну, ти повинна знати: я цілий час про тебе думаю, ніколи не забуваю і повернуся. Просто треба дочекатися. Зрозуміла?