РОЗДІЛ 31. BEHIND BLUE EYES (26)

— Добрий вечір, — сказав я привітно і сів у крісло для відвідувачів.

Незнайомець мовчки дивився на мене, усміхаючись чимраз радіснісніше, променіючи сильніше з кожною хвилиною. Він був подібний до іменинника, що дістав святковий торт із кремом і тепер милувався ним, примірюючись, з якого би боку відкусити. Він навіть ніби мимоволі позирнув на Абху, наче говорячи їй: "Ну ви подивіться, який! Це ж треба!" Абха на його погляд не відповіла, не подивилася, не усміхнулася, навіть навпаки, у неї на вилицях повільно заграли жовна.

Ця пантоміма тривала хвилин п'ять. Я дивився на калуанського красеня прямо та відверто і чарівно усміхався. Це ми теж уміємо.

Нарешті незнайомець легко і граційно підхопився, перегнувся через стіл, простягнув мені руку і сказав низьким оксамитовим голосом:

— Я забув представитися. Отто фон Лібхен.

Я теж привстав, ми потиснули руки, розсілися по своїх місцях і пантоміма "Чарівні усмішки" продовжилася. Помовчавши ще хвилини три, Отто фон Лібхен дістав із кишені темно-синього піджака маленький сувій, розгорнув його, знову привстав і поклав переді мною.

На сувої було двадцять чотири числа: вісім рядків, по три в кожному. У мене всередині все ухнуло. Значить, сплив усе-таки мій нелегальний видобуток юрренію! Я впізнав ці числа з першого погляду, але знову усміхнувся, на цей раз спантеличено та трохи простувато і спитав, роблячи великі очі:

— Що це означає?

— Це координати, — радісно повідомив герр Лібхен і пригладив рукою темне хвилясте волосся.

Я взяв сувій, покрутив його в руках і примружився:

— Координати?.. Але координати чого?.. Чесно кажучи, я не…

Він засміявся, легенько стукнув долонею об стіл і знову позирнув на Абху: "Ну, який?!" — читалося в його погляді.

— От ви подумайте, пане Кароль, що це за такі чудові координати, — сказав він сміючись і споглядаючи на мене яскравим захопленим поглядом. — А як згадаєте, приходьте до мого кабінету (адреса нижче) і докладно про все це повідомте. У письмовій формі.

— А як не згадаю? — спитав я, все ще усміхаючись.

— Ну не згадаєте, то і бог з вами, — радісно відповів Отто.

Ця відповідь мене трохи ошелешила. Він додав:

— Мій сувій ви можете залишити собі на пам'ять про нашу зустріч. І навіть дописувати в нього нові і нові рядочки! На здоров’я!

Я не знав, що відповісти. Побачивши координати, я чекав на тиск, допит, потік каверзних питань і готувався до нього, а зовсім не до цього лагідного усміхненого парубка, якого, здавалося, кожне моє наступне слово вправляло у ще більшу ейфорію. Одне мене непокоїло, і то дуже. Чому ця дивна розмова відбувається саме у цьому кабінеті? Чому з Абхи наче душу вийняли? І чого так налякалася Брі?

Наче почувши мої думки, Отто блиснув блакитними очима, клацнув пальцями і сказав:

— Ах, пане Кароль, пане Кароль!.. Я відчуваю ваш подив, хоч ви і намагаєтеся його приховати. Ви чекали від мене осуду? Тиску? Але це не моя… Зрозумійте мене, дорогий мій пане Кароль. Я всього лише дрібний чиновник, що я можу вам зробити? — він поклав схрещені ноги на стіл, як господар. — Справжнього тиску варто чекати он звідти, — і він вказав підборіддям з ямочкою на Абху.

Вона подивилася на мене повністю відсутнім поглядом, відкрила уста і нічого не сказала. Це мені живо нагадало сцену на лавці під деревом нім.

Отто мовчки і вже без усмішки подивився на неї, а тоді знову весело махнув рукою і сказав:

— Я бачу, що пані Готра про щось замислилася, — він знизив голос і підморгнув мені. — Ці важливі директорські справи! Ну, нічого. Зрештою, суть вам, дорогий мій пане Кароль, можу розповісти і я. А від пані Готри нам потрібне буде тільки підтвердження моїх слів. От до речі, — він знову клацнув пальцями, як людина, яка щойно згадала якусь дрібничку, — пане Кароль, ви любите свою дочку?

З огляду на місце, де ми розмовляли, я розумів, що раніше чи пізніше я почую щось подібне. Але все одно питання було неочікуваним, як удар лімбітського грому — скільки до нього не готуйся, все одно здригнешся, коли почуєш. Я не знав, що на нього відповісти, тому відповів теж питанням, просто, щоб потягнути час:

— А чому вас це інтересує?

— Бо дуже люблю прикладну психологію, — герр Лібхен весело підморгнув мені яскраво-блакитним оком. — Мені просто цікаво.

— Просто для цікавості відповім, що це не ваша справа, — сказав я, мило усміхаючись, але десь у глибині душі в мене з’явилася страшна впевненість, що я вже програв.

— Дякую за відповідь! — вигукнув він із запалом. — Тоді друге питання: наскільки?

Я схрестив руки на грудях і мовчки дивився на нього.

— Давайте я сформулюю більш чітко, — він сів прямо, поклав лікті на стіл і доторкнувся пальцями лівої руки до пальців правої, як калуанський купець під час перемовин. — Якщо я вам запропоную такий вибір: або ви все-таки приходите до мене в гості і розповідаєте про оце, — блиснув очима на сувій з числами, — або ніколи більше не побачите Крісті — що ви виберете?

— Я відмовлюся, — сказав я спокійно.

— А можна уточнити, від чого конкретно ви відмовляєтеся? Від гостей? Або від дочки?

— Слухайте, а це взагалі законно? — спитав я, відкидаючись на кріслі.

Отто плеснув у долоні і скуйовдив собі волосся на скронях:

— Найчастіше на закон посилаються саме злочинці, і мені це так подобається! — засміявся, голосно і захоплено. — У цьому є щось страшенно збоченне!

Я вирішив нахабно брехати, нахилився до нього через стіл і сказав, дивлячись просто в очі:

— Я не люблю дочку настільки, щоб пристати на вашу пропозицію.

І тут Отто викинув дивний номер: майже ніжно розсміявся, взяв мою руку в обидві свої, наблизив до неї ніс, із насолодою втягнув повітря, наче нюхав страву, яку збирався скуштувати, потім притулився щокою до моєї долоні і сказав тихо:

— Ах, пане Кароль, пане Кароль!... Ніколи не брешіть мені. Не думайте навіть!..