РОЗДІЛ 30. ЗУСТРІЧІ

Мій улюблений корабель зустрів мене світлим простором, чистотою, білими стінами та вимкненими інтерактивними панелями. Проте одна відразу ж ожила, засвітилася білим. Я сказав їй:

— Привіт, Ружо.

— Здрастуйте, пане Анжей, — відізвався дзвінкий механічний голос.

— Як ти тут? Не скучила?

— Скучила за розмовами, — відповіла Ружа, порозмисливши.

— Ну, нічого, — хмикнув я, вийшов зі шлюзу і зняв шолом. — Скоро наговоришся, але не обіцяю, що відповідатиму тобі адекватно.

— Що, знову через чорну діру полетимо? — спитала зі співчуттям.

— Ага, — зітхнув я.

— Давайте пункт призначення, я побудую маршрут і дам точки входу та виходу на вибір, — сказала Ружа.

— Пункт призначення — це найпрекрасніша, єдина в своєму роді…

— Ясно. Летимо на Землю, — перебила Ружа.

— Фу, як з вами нецікаво, — скривився я. — Ти вже, як Мадлен, усі мої думки читаєш.

— Я маршрут побудувала, — сказала Ружа. — Точка входу тим разом одна, тож не питаю, а виходу — дві. Пройдіть, будь ласка, до рубки і виберіть. І дозвольте зліт.

— Навіщо ж питати про дозвіл, якщо ти вже злетіла? — спитав я. — Ти що, думаєш, я не відчув?

— За протоколом треба питати, — засоромилася Ружа. — Вибачте, що я злетіла без дозволу, пане Анжей. Але ж я знаю, що ви ніколи не лаєтесь, якщо я пришвидшую подорож.

— Не лаюся, не лаюся, — сказав я беззлобно і пішов коридором. — Злетіла, і молодець. Веди мене давай у рубку, і я виберу тобі точку виходу. А штучну чорну діру вже можеш починати формувати.

— Та я вже почала, — відповіла Ружа сором’язливо. Я послав рукою поцілунок у бік її найближчої панелі, яка моментально загорілася зеленим.

У рубці я сів у крісло пілота і замислився так глибоко, що Ружі довелося двічі кликати мене і нагадувати про вибір точки виходу. Вона мала цілковиту рацію, але я чогось усе ніяк не міг вийти зі своєї задуми, і коли моя акуратна автоматика покликала мене втретє:

— Пане Анжей, час приступати до справ. Ми вже наближаємося до горизонту подій, — я несправедливо роздратувався.

— Ну що ти до мене пристала, Ружо, як електрон до ядра? Виберу я тобі ту точку виходу, не хвилюйся!

— Але ж час…

— Ох, Ружо, Ружо, скільки років учу тебе легкості буття, все без результату! От якби ти була людиною…

Моє роздратування моментально передалося їй, і вона вибухнула:

— Та йди ти! Легкості буття йому захтілося! Я за його здоров’я дбаю, а він мені…

— Не лайся, моя електронна розумнице, — сказав я примирливо, сідаючи в крісло.

— Якби ти була людиною, — передражнила вона мене. — Якби я була людиною, то ми б з тобою удвох верзли фігню якусь або валялися б у відключці за годину, що, скажеш, ні?!

— Так, пані Ружо, — кивнув я серйозно, — ви маєте цілковиту рацію. Примітивна і слабка людська істота ніколи не дорівнює вам за інтелектом та емоційною стабільністю!

— Та ти шо?! 

Я приклав руки до грудей, підкреслюючи щирість своїх слів.

— Ну обирай уже точку виходу, — сказала Ружа тихіше, — і тобі руки треба зв’язати, щоб ти тут не поламав нічого, як минулого разу.

— Та я вже й вибрав. Давай ОР18/38ІК.

— Хм, це досить-таки далеко від сонячної системи, — засумнівалася Ружа. — А ту, що на орбіті Сатурна, не хочете?

— Ні, — сказав я, кладучи руки на підлокітники. — Коридор, поки його ще відкрито, страшно у себе все втягує. Там ті кільця Сатурна так пообгризані, що нічого від них, бідних, вже не залишилося. А я за бережіть природу, і все таке.

— Ясно. Ну, добре, пане Анжей, не ображайтеся, але я вас зв’язую. Я вам після минулого разу не довіряю. Вам щось привиділося, а я потім головну панель мусила ремонтувати.

— Добре, добре, — відказав я смиренно, — зв’язуй, — з підлокітників висунулися фіолетові ремені зі зміцненого лакету і обхопили мені зап’ястя та лікті. Мені стало неприємно.

— Поговори зі мною, Ружо.

— Про що з вами поговорити, пане Анжей?

— А пілотам рейсових кораблів теж зв’язують руки, ти не знаєш?

— Про що з вами поговорити, пане Анжей?

— Я кажу, ти не знаєш, як усе це відбувається на рейсових? Перельоти через чорні діри, я маю на увазі.

— Про що з вами поговорити, пане Анжей?

— Пам’ятаєш, як ми з тобою зустріли О на безіменній планеті?

— Про що з вами поговорити, пане Анжей?

— Ясно. Час зациклився. Перелітаємо горизонт подій, — прокоментував я і скрикнув: — Ого! Дитинка?! Хлопчик? Це мій син? — у мене на колінах, згорнувшись теплим клубочком і смішно посапуючи крихітним носиком, спав чорнявий малюк, приблизно річного віку, — Ружо, ти не пам’ятаєш, скільки у мене дітей?

— У тій точці часу, в якій, як ви думаєте, ви перебуваєте, пане Анжей, у вас одна дитина. Дочка. Кристина Кароль. 10024 року народження.

— Ружо, а чому тут вогонь горить? Ти що, розклала багаття просто в рубці? І чому так бодяном пахне?

— Пам’ятаю, пане Анжей. Ви прийшли після першої зустрічі з е-у О-га якийсь скуйовджений, але дуже зацікавлений.

— Ружо, говори тихіше, дитина спить. Ти знаєш, який це труд — приспати дитину?

— На рейсових при перельоті через чорну діру в рубці знаходяться чотири пілоти. Пара дублерів в анабіозі, як і усі пасажири, пара не спить. Вони, так само, як ви, відчувають дискомфорт від моменту перельоту через горизонт подій до потрапляння у сингулярність. Дискомфорт — наслідок ламання четвертого виміру — часу. У точці сингулярності перший пілот виконує єдину операцію, яку не може перебрати на себе корабельна автоматика, — переміщення у кінець просторового коридору. Якщо він не в стані — переміщення виконує другий пілот. Якщо і він не в стані, корабельна автоматика будить тих пілотів, які перебувають в анабіозі.

— Зрозумів, — відповів я на цю коротку лекцію. — Час потік у зворотньому напрямку. Ти почала відповідати на мої питання навпаки: спочатку на останнє, потім…

Раптом я урвав. Мене охопив такий відчай, якого я не чув ніколи в житті. Мене наче сильно вдарили в живіт. Я скрутився від болю і зціпив зуби, щоб не застогнати і не розбудити сина. У мене по щоках лилися сльози, я витирав їх однією рукою, а другою притримував і колисав хлопчика. Найгірше, що я не міг згадати, що зі мною сталося.