РОЗДІЛ 29. РОЗЛУКИ

— Фреде, давай скоріше, поки вона не передумала!

— Та я вже, я ж скоріше!.. — сказав він, сквапливо відкриваючи її сувій.

— Не передумаю я, — Мадлен сиділа перед нами в халаті, з мокрим волоссям, уже без юрренієвих малюнків на обличчі, і усміхалася незвиклою променистою усмішкою. — Десяте сховище згори.

Ми відкрили і жадібно вдивилися в першу фотографію. З неї на нас споглядало біляве усміхнене дівча, те саме, що я тримав на руках чотири години тому. На фото вона була у чорному спортивному топі та синій куртці. Біле волосся, довше, ніж зараз, але все одно коротке, неслухняними хвилями падало майже на сині очі, які дивилися на світ весело, відкрито і чарівно-хитрувато. 

— Усмішка сліпуча, — сказав Фред і усміхнувся сам, відірвав погляд від фотографії і перевів його на живий оригінал. — І зараз Мадлен сяє так само.

— Але, — я прискіпливо примружився, — зараз вона якась старувата…

Мені в голову моментально прилетіла диванна подушка, а Мадлен засміялася:

— Говори, що хочеш, Анжей. Сьогодні ти мене не виведеш! — її сміх був настільки щасливим, що ми з Фредом не втрималися і засміялися разом із нею.

Мішель на фотографії і в реальності відрізнявся значно більше. Наяві він був такий самий, як і останні шість років, сидів біля Мадлен, час від часу нахиляв космату чорну голову і дивився на неї. Мішель на фотографії нікуди не дивився, бо його очі були заплющені. Ми бачили його в профіль, він обіймав Мадлен за плечі, і, нахиливши голову, торкався чолом її щоки. Темно-руді пасма плуталися з білими, і в усій його позі, руках, складених на її правому плечі, виразі обличчя, навіть у тому, як він заплющував очі, відчувався такий безмежний захват, таке захоплення, що він нагадував взагалі не людину, а космічний корабель у той момент, коли після незмірно довгих мандрів торкається посадочним шасі рідної планети… Я уважніше вдивився в Мішеля теперішнього і відзначив, що погляд у нього той самий.

Мадлен обернулася до нього, сяючи усмішкою, схопила його за скроні, притулилася лобом до його лоба і скуйовдила рукою шерсть на голові.

— Тепер уже точно все буде добре? — спитала вона мене і Фреда сто перший раз.

— Точно! — відповіли ми хором.

— І коли? Коли? — питала вона нас, не відводячи погляду від Мішеля.

— Приблизно через три місяці, — відповів Фред, бо в мене вже язик болів повторювати те саме. — Елвіс щось там дуже розумне розповідав про мозкову симетрію. Оскільки минуло три місяці від його перших симптомів до повного переходу, то і зараз мусимо почекати рівно стільки ж.

— І, Мадлен, — додав я, — нагадую тобі: О попередив, що протягом цих трьох місяців можуть бути регреси. Якщо що, не лякайся.

— Це дрібниці, — сказала вона, сміючись. — Три місяці — це дрібниці. 

— Але це точно? Він точно повернеться? — спитала вона через дві хвилини.

— Господи, та точно, точно! — відказав я. — У Бернардетт повне перетворення відбулося протягом доби, правда, Фреде? — він кивнув. — От завтра зробимо з нею те саме, і за добу ти, Мадлен, попрощаєшся зі смачнючими пиріжками та печенею, і привітаєшся з нудним сухим дядьком, який буде ходити за тобою, як хвіст за кометою, і цілодобово робити зауваження. Слухайте! — я змовницьки підморгнув. — Може, скажемо, що щось пішло не так, і не будемо його повертати?!

Фред засміявся:

— Е, ні, друже, мусимо. Але коли ти вже пішов, Елвіс сказав, що такі операції не можна проводити часто. Ментальне виснаження, емоційний дисбаланс, усе таке. Коротко кажучи, вони з О дуже втомилися. Отже, черга Бернардетт не раніше, як за місяць, а то й за два.

— Ну, це вже без мене тоді. Поцілуй їй від мене ручку, поки вона ще Бернардетт, а я за два місяці вже буду на Землі. Хоча в сновидінні, звичайно ж, допоможу, якщо буде така потреба.

Мадлен перестала усміхатися, відпустила Мішеля і обернулася до мене.

— За два місяці… Анжей, давай поговоримо.

— Ну от, — зітхнув я, — так і знав, що дива не станеться і подивитися ваші старі фотографії ти нам не даси.

— Далися тобі ті фотографії!

— Далися! — сказав я. — Я хочу довідатися, як виглядають безмежно щасливі люди!

Фред мовчки вказав на родину Гартман пальцем і згорнув сувій.

— Я теж думаю, що час мозкового штурму надійшов, друже, — сказав він.

— Ну, давайте тоді штурмувати, — відказав я, зітхаючи.

Мішель приліг на диван і поклав голову Мадлен на коліна.

— Що ви знаєте точно? Що Ел сказав дослівно? — спитала вона, погладжуючи його за вухом.

— Що за два місяці я перестану існувати. Ми з Фредом почали випитувати, що станеться, чого мені треба уникати. Ну, знаєш, там, повітряних кораблів, риби фугу, можливо, ревнивих жінок? Він сказав, що немає сенсу уникати чогось конкретного і що "Анжей сам вирішить, припиняти своє існування чи ні".

Мадлен замислилася.

— Я про це весь час думала, хлопці. І надумала от що. Уникати треба спопелителів. Анжей, у тебе ж навіть немає свого, правильно? Ти ж у нас принциповий пацифіст.

— Я не люблю слова “принциповий”, але суть ти вхопила правильно, — сказав я, розвалюючись на дивані.

— Але на твоєму кораблі є спопелительна установка, так?

— Як на всіх, — відповів я.

— Але, Мадлен, — вступив у розмову Фред. — Нею неможливо самовбитися. До того ж Елвіс дав зрозуміти, що йдеться саме про ручний. Він так і сказав: пістолет-спопелитель.

— Ну, Анжей, моя порада буде дуже простою: уникай спопелителів. Що б не сталося, не купуй їх (слава богу, на Землі цього й так майже неможливо зробити), не бери до рук, не позичай, не перевозь. Коротко кажучи, бачиш спопелитель — біжи як найдалі.

— Ти так говориш, наче всі там на Землі будуть за мною ходити і їх пропонувати. Це взагалі-то заборонена зброя там, — відказав я. 

Фред сказав задумливо:

— Тут є ще один аспект, філософсько-фаталістичний.

— А саме? — спитала Мадлен.

— Якщо Анжей успішно уникатиме термопальної зброї, то що відбудеться в день ікс? Нічого? Чи він, скажімо, спробує отруїтися?