РОЗДІЛ 28. НЕ ПЛАЧ, МАДІ

— Я нічого не бачу, Анжей.

— Бо темно. Почекай, скоро зійде сонце.

— Не відчуваю тіла. Холодно.

— Не лякайся. Усе добре. 

— Тіло не слухається.

— Дозволиш, я візьму тебе на руки? Мені незручно тягти тебе, як зараз.

— Так.

Я зупинився і підхопив її, як дитину. Вона була неважка. Може, через те, що уві сні тіла мають іншу масу, а може вона просто і є така легка. Звідки я знаю? Я ж ніколи не тримав її на руках.

— Ти мене бачиш, Анжей? Як я зараз виглядаю?

Жінки! Ми, між іншим, знаходимося у парному сні, відбувається справжнє наукове диво, вона велика вчена, яка все життя досліджувала сон, але що її цікавить? “Як я виглядаю, Анжей?” Це тому, що я несу її на побачення. Не до себе, звичайно. Я на тому побаченні виконую роль винятково транспортного засобу. І більшого мені не треба. Тільки б усе вдалося, тільки б е-у все зробили правильно. Я переживав, а що діялося в ці хвилини в Мадлен на душі, я й уявити не міг. Вона тремтіла, і треба було її якось відволікти від тривог та страхів, і розговорити. Тому я сказав:

— Я тебе теж не бачу, але ти щось холодна, як покійниця.

— Чудово!.. – протягнула вона.

— Можливо, ти обернулася ящіркою або жабою.

Мені все-таки вдалося її розрадити, і вона тихенько засміялася, і саме в цю мить зійшло сонце. Я мало не випустив її з рук. Багато змін не сновидців надивився за ці два місяці, але до такого мене життя не готувало.

— Jezus Maria! (24) — ошелешено вигукнув я.

— Що? — перелякано перепитала вона. — Що зі мною?

— У мене, Мадлен, є три новини.

— Які?!

— Перша: ти дуже молода, тобі зараз вісімнадцять-дев’ятнадцять років. Друга: ти абсолютно гола.

Вона здавлено охнула.

— І третя: зараз у мене станеться інфаркт, і тобі доведеться, не знаю, як, встати і тягти мене на собі.

— Анжей, боже, мені дуже незручно! – сказала Мадлен і почервоніла. — Ти можеш мене чимось… еммм… ну, прикрити? Це ж ми поки що у твоєму сні.

— А я тобі що, чарівник? Я не створюю предметів уві сні. Я максимум можу спробувати взяти щось, що тут є. А ми не в магазині одягу, ми в чистому полі, я тобі можу запропонувати тільки листя будяка, і то пожовкле!

— Кошмар якийсь! – вигукнула Мадлен.

Я хотів сказати, що не такий-то вже й кошмар, але вирішив не розвивати цю тему. Я й так не знав, де очі подіти.

— Зараз, почекай. Ми вже наближаємось до рамки. Перейдемо кордон і потрапимо до твого сну. Може, там тобі вдасться змінитися. А, от дивись, ми вже зовсім близько! — я трохи підняв її голову і показав їй межу сну.

Прямо перед нами пожовкла галявина обривалася і без попередження починалося яскраво-зелене літнє поле, там і тут прикрашене купками червоних маків. Межу було видно чітко. Один мак, що ріс прямо під моїми ногами був наче перерізаний навпіл, і на легкому вітерці гойдалися тільки дві червоні пелюстки і половинка ще зеленої коробочки з недостиглим молочним насінням.

— Ага, — сказала Мадлен спокійніше. — Мені зараз рівно двадцять років.

— Мені від того легше, — зауважив я.

— Чорт, мені дуже ніяково, вона смикнула плечем, але руки підняти не змогла: тіло її наразі не слухалося зовсім. — Анжей, як одягтися?

— Ти знаєш це місце? Цей час?

— Так, це на Землі, — відповіла Мадлен, — під Ліоном, вісімдесят п’ять років тому.

— Це якийсь конкретний день? – допитувався я.

— О, так!..

— Мадлен… еммм… як би це… ти весь той день бігала голою?

— Ні. Ні, звичайно.

— Значить, так, тоді ми зараз перейдемо в твій сон, а ти напружся, будь ласка, і згадай у подробицях, яка на тобі тоді була одежа. Теоретично, вона повинна на тобі з’явитися. Боже ж ти мій.

Я зробив крок уперед, і Мадлен в той самий момент закричала:

— Анжей, обережніше!

Але було пізно. Я провалився по коліно в рідку багнюку, замасковану травою і квітами, втратив рівновагу і мало не впустив Мадлен. Упав на коліна, вимастився брудом по пояс,  але її все-таки з рук не випустив.

— Запізно згадала, що тут, — сказала вона, наче перепрошуючи.

— Нічого. О! Ти одяглася.

— Що на мені?

— Строкатий спортивний костюм і білі кросівки. І… ой, почекай, — я закрутився на місці.

— Що?

— У тебе на обличчі смуга бруду, але не розумію, звідки. Це не краплі, а саме смуга, якби хтось рукою провів. Чим би тебе витерти? Я тепер сам весь брудний.

— Не треба! — сказала Мадлен швидко. — Не витирай. Нехай буде. Це важлива деталь.

— Добре, — сказав я здивовано, зробив ще кілька кроків уперед і зупинився.

— Так… Де ж тут починається сон Мішеля? Щось я нічого не розумію.

Я озирнувся. Майже до горизонту простягалося підступне макове поле, обмежене нашою з Фредом рамкою. І ніде не було ані натяку на те, що в тій рамці є ще якийсь сон. Хіба що…

— Мадлен!

— Що?

— У тому дні, вісімдесят п'ять років тому під Ліоном, Мішель там був?

— О так… — сказала вона тихо якимсь незвичайним голосом.

— Значить, йому сниться те саме, що й тобі.

— У цю саму ніч? У цей самий час? Але ж це дуже малоймовірно!

— А яке ще може бути пояснення? У рамці нічого більше немає, тільки це макове поле. Хіба що він взагалі не спить, але це неможливо, я бачив, як він засинає.

Наче на підтвердження моїх слів справа донеслися прокльони Фреда, який теж, вочевидь, раптово та неприємно познайомився з багнюкою, захованою під травою.

Я повернувся в ту сторону.

— Що, Анжей?! Що? — спитала Мадлен нетерпляче. — Ти його бачиш? Він тут?!

Замість відповіді я знову підняв її голову так, щоб вона бачила їх. До нас, провалюючись у болото по коліна і не припиняючи лаятися на чортову багнюку і ненормальних, які не могли виснити щось не таке брудне, наближався Фред. І з собою він вів… я навіть спочатку не впізнав його… худорлявого двадцятирічного хлопця у спортивному світло-сірому костюмі. Він був весь якийсь тендітний, з ніжним, як у дівчини, світлим обличчям та пишним темно-рудим волоссям. Коли вони підійшли ближче, я роздивився його великі, зелено-карі і дуже-дуже мудрі очі. З першого погляду ставало абсолютно, безперечно, без сумніву, ясно, що в них світиться великий розум і велика воля. І ще, у нього був дуже дивний погляд, водночас розсіяний і страшенно зосереджений. Наче дивився він не на макове поле, а всередину себе. Але на якусь коротку мить погляд повернувся у напрямку назовні, став уважним, ясним, як промінь, і сконцентрувався на Мадлен.