РОЗДІЛ 27. УРАНЦІ ТА ВВЕЧЕРІ

— Я тебе зараз уб'ю, Анжей!!! — закричала у мене над головою Мадлен.

— Нєа, — відповів я нахабно, — протягом найближчих двох місяців нічого ти мені не зробиш!

Вона трохи здивувалася:

— Добре. Тримай, лікуйся, потім розберемося, — подала мені пляшку крижаного пива і розправила поділ синьої сукні.

— А як же ж алконоль? — спитав я неслухняним язиком.

— А наш лікар, — вона повернулася кудись назад і голосно крикнула: — У непритомному стані!!! А я не вмію розраховувати дози, якось мені, знаєш, не доводилося мати справи з таким потужним святкуванням! Отож є тільки дідівські методи.

Я сів, причому половина моєї бідної голови залишилася лежати в траві, прийняв від неї зимну пляшку і сказав:

— Ти свята жінка, Мадлен!

— Це я знаю. Ти мені краще скажи, як ви примудрилися їх напоїти? Куди?!

— Поливали зверху, — відповів я, відкриваючи пиво пальцями і повертаючи його Мадлен. — Полий, будь ласка, Елвіса. Йому погано. Елвіс це той, що… одним словом, отой.

Я забув назву цієї геометричної фігури та й взагалі сумнівався, що така фігура раніше в геометрії була описана. Найбільше бідний Ел був подібний до піраміди з усіченою вершиною та скособоченої вліво. Мадлен щедро полила його пивом. Він перехилився вправо, і у моїй голові пролунало мученицьке зітхання.

Із трави зі стогоном піднявся Фред, подивився на порожню пляшку в руці Мадлен і мовчки простягнув руку.

— Квартет алкоголіків! – вилаялася вона з серцем, кидаючи пляшку в траву.

Я відкрив наступну і передав їй.

— Фреде, від Анжея я могла чекати чогось подібного, але ти… — сказала вона, подаючи йому ліки від ідіотизму. Нещасний Фред подивився на неї сумними мутними очима і припав до цілющого джерела. Міллі вже сиділа у нього на голові, копирсалася лапками у скуйовдженому русявому волоссі свого коханого друга та пана і зиркала на Мадлен сердитими чорними оченятами.

Я відкрив пляшку собі, але тут у мене в голові застогнав О-га.

— Та я похмелюся сьогодні чи ні?! — скрикнув я, від чого та половина голови, що була при мені задзвеніла, а та, що лежала на землі, відізвалась луною.

Я блаженно пив пиво з четвертої пляшки, а Мадлен тим часом облила О, по поверхні якого розійшлися крупні конвульсійні брижі, повернулася до мене, відкрила п’яту, вочевидь, вирішивши, що однієї мені буде мало, і сіла напроти мене у траву. Мовчки уважно прослідкувала, як я допиваю, і спитала:

— Говорити можеш?

— Більш менш, — відповів я акуратно, не киваючи головою.

— Що це було?

— Вечір дружби цивілізацій, який плавно перелився в поминки.

— По кому? — підняла світлі брови Мадлен.

Я мовчки стукнув себе в груди.

— Розповідай! — наказала вона.

— Шашлики. Картопля. Фрателлі. Гітара. Пісні. Дружба. Ніч. Місяць. Зорі.

— Ти заощаджуєш дієслова? — уточнила Мадлен.

— Так. Потім Елвіс сказав, що жити мені залишилося два місяці, ми колективно засмутилися і випили ще рівно стільки ж. Але коньяку.

Я потягнувся за пивом, але Мадлен цього не зауважила, і, не припиняючи дивитися мені в очі і навіть не моргаючи, прихилила пляшку до уст і випила. Я з жалем проводив напій очима і зітхнув.

— Подробиці, — сказала вона.

— Ел у них має славу доброго спеціаліста з імовірностей. Щось типу пророка-математика. Ймовірність мого, — я закотив очі і трохи похитнувся, — він оцінює у сімдесят один відсоток.

— Як це станеться? — спитала Мадлен і стиснула зуби.

— Уявляєш собі, — я розвів руками, — самогубство.

— Яким чином?

— Знесу собі башку зі спопелителя, — я зірвав довгу зелену травинку і почав крутити її у руці.

— Причини? – допитувалася Мадлен.

— Не може пояснити, не бачить.

— Де це станеться? 

— Теж не бачить.

— Обставини? — продовжувала випитувати. — Будь-які супутні дрібниці?

Я розірвав травинку навпіл:

— Нічого.

— Це всі погані новини? — її сині очі округлилися і дивно блищали.

— Так.

— Добрі є?

— Якщо не справдиться, проживу до трьохсот років, — я відкинув свою травинку, обійняв руками коліна і поклав на них підборіддя.

Вона задумалася.

— Я ще мушу з ним поговорити, коли він протверезіє. І з тобою теж. Два місяці… Час ще є. 

— Мадлен, ти що, в це віриш?

— А ти? — спитала вона тихо, піднімаючи на мене очі.

— Я — ні, — сказав я твердо. — Я цього ніколи не зроблю. Якби він сказав, що я розіб’юся під час посадки або мені в дупу влетить метеорит — тоді що ж. Усе може бути. А самогубство — ні. Це не моя тема.

— А чого ж ти тоді так напився?

Я подумав і відповів чесно:

— Страшно.

Раптом з її правого ока скотилася сльоза.

— Мадлен, боже, ну не починай, — скривився я, — і так на душі чортзна-що…

Вона взяла мої руки в свої, сильно стиснула і сказала пошепки:

— Пообіцяй мені…

Але не закінчила, просто стала навколішки, обійняла, не як обіймають жінки, а як друзі — сильно, міцно, похлопала мене по плечу і сказала фразу від якої я моментально протверезів, а моє ліве вухо зів’яло. Якщо перекладати з матюкливої мови на українську, то вийде щось приблизно, що кохала вона ту ймовірність у дуже грубій формі.

— Ху, мене відразу відпустило, — засміявся я з полегшенням.

— Увечері поговоримо. Зараз треба терміново прибрати. За пів години встане Ганс, я не хочу, щоб він оце все бачив, — Мадлен ще раз хлопнула мене по плечу, відсторонилася і обвела рукою усю нашу святкову галявину.

— Добре.

— Я пришлю чистокіберів, ти в стані прослідкувати за ними? спитала Мадлен, піднімаючись.

— Звичайно, — кивнув я.

— Увечері або вночі, коли випаде вільний час, — вона подивилася на е-у, які дрімали, притулившись одне до одного, — поговоримо про тебе.

— Ні, давай краще завтра або післязавтра.

— Чому?

— Мадлен, якщо чесно, я надто приголомшений. Я ще мушу порозмовляти сам із собою, повдивлятися в себе. Перевірити, чи є такі обставини, за яких я можу… ну, це.