РОЗДІЛ 26. ХТО ХОЧЕ ЖИТИ ВІЧНО?

— Я житиму, докторе? — спитав я Фреда перебільшено стривоженим голосом.

— Так-так-так, — відповів він мені в тон, розглядаючи знімки і погладжуючи Міллі, яка влаштувалася на його плечі. — Можливо, пане пацієнте. Але на гітарі більше не гратимете. Та й з дівчатами будуть проблеми…

— Тоді краще добийте мене! — закричав я, і ми зареготали.

— Анжей, іди сюди, — сказав Фред, відсміявшись. — Що ти там розлігся на тій кушетці, як тяжко поранений? Я тобі всього лише зробив чотири лінго-знімки мозку, і тут є на що подивитися, друже.

Я зістрибнув з кушетки, підбіг до нього і з цікавістю позирнув на чорні аркуші. Міллі спробувала дістати один маленькою лапкою.

— От дивися. 

Він показав мені мене, вигляд ззаду, без шкіри і всього іншого. Сам тільки череп і випромінювання. Провів пальцем по об’єктах, які можна було найвлучніше назвати нитками або струнами. Ще й з огляду на те, що їх було шість, вони викликали в мене асоціацію саме зі струнами моєї обожнюваної гітари.

— Тепер дивися сюди… так, де вони були? — він перебрав знімки на столі перед собою. — Ось, це мій. Бачиш, теж є? А тут, — він встав і розклав у рядок ще чотири знімки: — це в нас Мадлен, Ганс, Мішель, а це Бернардетт… Міллі, не заважай, дівчинко… ні в кого з них немає. Бачиш?

Я кивнув. 

— А тепер ще цікавіше. Ось ці знімки я зробив Мішелеві і Бернардетт два тижні тому, коли ми їх розмалювали юрренієм, — я побачив в потиличній зоні слабкі і примарні силуети струн, у Мішеля чотири і три у Бернардетт. — Нитки є. Ці знімки зроблено наступного дня — ниток немає.

— Феноменально! Тобто ти таки знайшов те, що робить сновидця сновидцем, Фреде! Ось воно! У нас є ці струни, хіба від народження, і ми можемо сновидіти, в інших немає — і вони не можуть!

— Але ці нитки їм можна штучно “прив’язати” на деякий час за допомогою юрренієвих малюнків! — задоволено додав Фред, погладжуючи Міллі.

— Фреде! — я схопив його за руку і потряс. — Поздоровляю, друже! Ти щойно зробив наукове відкриття світового масштабу! Струни Оуна! 

— Краще "нитки".

— "Струни" ліпше звучить! — заперечив я енергійно.

— Так, але от дивися, — Фред посадив Міллі собі на плече і знову взявся за свій знімок. — Тут дві такі, наче слабко натягнені. І одна навіть скручена.

— Ну, нехай будуть нитки! Чорт, чому так тихо, чому я один тут кричу? Де фанфари, де оркестр?!

Фред засміявся:

— Почекай, друже! Спочатку я ще двадцять років це все описуватиму, тягатиму до лабораторії сотні мишей, свиней і людей, а потім мені трохи поаплодують. Можливо.

— Млявий та понурий цей ваш науковий світ! — хмикнув я.

— Не ваш, а наш. На сцені нам стояти удвох, так що звикай. Правда, Міллі? Що скажеш?

— Ну, — відповів я замість неї, — якщо ти маєш дивну фантазію притягти з собою всіх своїх піддослідних мишей, то і я прийду.

— Чорт, про що ти кажеш, Анжей?! — вигукнув Фред. — А як я поясню, по-твоєму, звідки знаю, як саме треба розмальовувати юрренієм обличчя? Просто здогадався чи що? Це ж ти мені дав готову схему.

— А як я поясню, звідки вона у мене взялася? — я почав збирати знімки і складати їх акуратною стопочкою. — Цілий час лажу по всіляких далеких планетах, пхаю свого цікавого носа всюди, де можна і не можна, і от… випадково знайшов, пані та панове науковці! І вам теж раджу таку методику наукових досліджень, — я заржав.

— Це чудове пояснення, я вважаю… Так, Мадлен! — Фред натиснув на прийом і розгорнув сувій так, щоб і я її бачив.

— Хлопці! Що ви там робите в цьому будиночку?! — скрикнула вона нетерпляче, її аж трясло від нервового збудження, а сині очі палали гнівом.

— Ти чого бісишся? Фред влаштував мені фотосесію і випадково зробив наукове відкриття! — сказав я, сміючись.

— Я маю на увазі, чому ви це робите саме зараз?! Ви на годинник дивилися? Вони прибувають за п’ять хвилин! 

— От чорт, правда! — підхопилися ми. — Уже біжимо! 

Я ледь встиг розсіяти голограми Фреда і Міллі, сформувати свою власну та вибігти на зелену галявину перед домом, як з моху просто переді мною піднялися два куби червоного електроліту. Коли ми домовлялися з О-га про запросини його друга, я трохи переживав, що плутатиму їх. Тим більше, що сам О неодноразово повторював, що вони ідентичні. Хай йому грець! Які там ідентичні! Можливо, він мав на увазі хімічний склад, випромінювання або ще якісь наукові дурниці, але на око вони відрізнялися, та ще й як!

Новоприбулий був більш інтенсивно-червоного кольору, значно менший за О-га, і мені би хотілося сказати “тендітніший”, якщо можна, звичайно, сказати, що один куб тендітніший за інший. Таке враження складалося через те, що мох на голові Ел-га був довший, ніж у О, і якийсь весь скуйовджений. Але це зовсім не виглядало неохайно, радше справляло враження романтичного безладу. Білі квіти, які були одночасно і очима, і вухами, жадібно та цікаво відкрилися мені назустріч і замерехтіли всіма своїми тичинками. Доповнювався цей образ грайливими червоними квіточками, якi у кількості трьох штук росли у нього за лівою квіткою-вухом.

Я помахав рукою, пам’ятаючи, що О колись дуже подобався цей жест. Ел-га теж був у захваті: він відхилився трохи назад, по червоному електроліту пройшлися маленькі брижки, як на поверхні озера від раптового вітру, а білі квіти відкрилися настільки широко, що мені здалося, що він зараз ахне вголос.

Це було неймовірно мило та кумедно. Я усміхнувся, вклонився і сказав:

— Вітаю е-у Ел-га на планеті Тонтон-18.

— Людина підійшла, помахала рукою, розтягнула губи, похилилася і заговорила! — задзвенів у мене в голові здивовано-захоплений голос.

— Не розтягнула губи, а усміхнулася, — поправив О беземоційно.

— Так, я забув слово, — відповів Ел-га. — Прошу вибачення.

— Немає потреби вибачатися, — усміхнувся я. — Ел-га, моє ім’я Анжей. А ось мій друг Фред. Вибачте, ми трохи запрацювалися і спізнилися. Зараз він до нас добіжить, і я вас познайомлю. А оте маленьке, сіреньке, що сидить у нього на голові, це наша Міллі.