РОЗДІЛ 25. ДВІ ДЕСЯТКИ

— Абхо?.. – я ще не розумів, чи це мені сниться дикий сон, чи це вже наяву.

— Я вас розбудила, Анжей?

— Так, але це нічого, то дрібниці, — я сів, протер очі і придивився уважніше до її зображення на своєму сувої. — Це у вас Крісті? Що з нею?!

Абха ходила переді мною по напівтемній кімнаті, тримаючи мою донечку на руках, і розмовляла пошепки.

— Нічого, не хвилюйтеся, вже все добре. 

— А що було? – спитав я хриплим спросоння голосом.

— Сьогодні на неї знову найшло заціпеніння. Ані Карла, ані Петрик не змогли допомогти. Я теж довго не могла дати собі ради. Через три години я силоміць взяла її на руки, почала отак її носити і співати колискові, — вона щільніше та міцніше огорнула Крісті руками. — І вона заснула.

— Абхо, я вам дуже-дуже вдячний! – я остаточно прокинувся і пересів за стіл, взявши із собою сувій. — Скажіть, можна мені прилетіти до вас або голографуватися? Хоч ненадовго.

— Ні. Не треба. До сьогодні все було добре. Маю надію, що і далі так само буде. Просто захотіла вам розказати. Не хвилюйтеся, Анжей. І тут усе одно голографічне обладнання розраховане тільки на зв’язок із Землею.

Вона акуратно сіла перед своїм сувоєм, пригорнула Крісті до грудей, і стала легенько колисатися вправо-вліво. Я уважно вдивився в доньку та відчув, як їй тепло, затишно і добре на руках у Абхи. Сьогодні вона була така якась м'яка, лагідна, незвично тиха, з довгим розпущеним волоссям, що чорною хвилею спливало з її плечей. Помовчала і спитала тихо:

— Чому ви сумний, Анжей?

— А що, видно? – спитав я.

— Так, дуже.

— Бачте, у мене є друг, з яким сталася біда. Я намагаюся йому допомогти, але наразі не виходить. От сьогодні була чергова невдала спроба. 

— І що ви робитимете? – спитала Абха, погладжуючи Крісті по голові.

— Далі намагатимуся, — сказав я впевнено. — Я дуже занудний. Коли я чогось хочу, а не виходить, я роблю стільки спроб, що Всесвіт від мене втомлюється і дає мені те, що треба, щоб я залишив його у спокої.

Вона тихенько засміялася, не припиняючи гойдати Крісті.

— Але те, що я сумний, це, між іншим, дуже погано. Мені треба бути веселим саме зараз.

— Як же можна веселитися, коли такі обставини? — спитала Абха, прибираючи своє чорне шовкове пасмо, яке впало на обличчя Крісті.

— А що особливого в тому, щоб веселитися, коли весело? Коли людина так робить, це не людина, а… — я задумався, — устриця.

— Устриця? — здивувалася Абха.

— Ну так! Стало добре, вона відкрила стулки мушлі, лежить на дні й усміхається. Стало погано — закрила і прикинулася камінчиком. А ми ж люди, Абхо! Нам дано зберігати гарний настрій і оптимізм, навіть коли все погано. 

Вона покрутила головою:

— Сильно.

— І до того ж не буває так, щоб погано було все, — сказав я, потішений її похвалою. — Завжди є за що зачепитися.

— А як нема за що?

Я замислився:

— Абхо, ви зараз сидите, як зрештою і я, в темній кімнаті. Освітлення від сувоїв таке собі, тож ми можемо не бачити якихось гарних предметів, які нас оточують. Але це не означає, що їх немає.

Вона ласкаво усміхнулася:

— Мабуть, так.

— І от ще, — додав я. — Знаєте, що я роблю коли мені буває тяжко на душі…

— А таке що, буває, Анжей? – усміхнулася вона. — Здається, ви енергійний оптиміст, у якого завжди все добре.

— Та ні, Абхо! – махнув я рукою. — І у мене бувають важкі моменти! Регулярно! Так само, як і в інших людей. Справа ж не в тому, щоб цього не було, справа в тому, як на це реагувати.

— І як ви реагуєте, Анжей? — заінтересувалася Абха.

— Я граю сам із собою в гру, яку я назвав “десятка”.

— Цікаво! І що це за гра? — вона перестала колисати Крісті і погладила її по кучерявій голівці.

— Треба назвати, що коло мене є доброго саме зараз, у цей момент. І в списку мусить бути десять пунктів. Хочете зі мною пограти? – спитав я, усміхаючись.

— Хм, а ці десять пунктів, це має бути щось важливе, екзистенціальне?

— Абсолютно ні. Тобто може, але не мусить. Може бути мир у всьому світі, а може бути чашка запашної кави. Головне, щоб вас чіпляло, вам робило добре. Спробуйте!

Абха замислилася:

— Знаєте, нехай буде саме чашка кави. Я її сьогодні весь день страшно хотіла, але не було часу її випити, можете собі таке уявити?! Уранці міністр освіти дві години тортурував мене своїм ниттям, — вона тихенько засміялася, — потім відразу було зібрання з молодшими вихователями, змагання в дітей, на яких я теж була, потім ще щось, ще щось… Потім Крісті. І коли вона заснула, я зрозуміла, що хочу одного — кави. І раптом заходить Карла з запашною чашкою. Вона як прочитала мої думки.

— Чудово! — енергійно скрикнув я напівголоса. — Значить, один — кава. Тепер моя черга. Мені спокійно на душі, тому що моя донечка в найдбайливіших, найнадійніших руках. І їй дуже добре. 

Абха усміхнулася, притулила до себе Крісті і торкнулася щокою її голови.

— Ваша черга, Абхо, — я теж усміхався, дивлячись на них, і відчував, що у мене горять очі.

— Один — моя кава. Два — Крісті, — вона моментально включилася у гру. — Три… моє три буде також пов’язане з Крісті. Те, що у її незрозумілому стані почався такий прогрес, коли ви з’явилися. Маю надію, що колись ми зрозуміємо механізм цього явища, а наразі я просто радію, — вона засяяла усмішкою. — Ваша черга, Анжей.

— Я зараз перебуваю на планеті, де дивним чином сконцентрувалися всі мої друзі. Мені серед них дуже добре. Навіть якщо вони засмучені, навіть якщо вони трохи пересварюються між собою. Я їх усіх дуже люблю. І ще, Абхо, — додав, — я мрію, що колись ви з ними познайомитеся. Я впевнений, що вони вам сподобаються, а ви їм!

Вона усміхнулася і легенько кивнула головою:

— Один — кава для мене. Два — Крісті. Три — покращення її здоров’я, — почала перераховувати. — Чотири — ваші друзі. П’ять: у мене чудова робота, найкраща в світі, і я її дуже люблю. Яка б я не була втомлена часами… Знаєте, Анжей, знаєте, який в мене є секрет від утоми?