РОЗДІЛ 24. У ТЕМРЯВІ

Прощатися з Крісті мені було дуже важко. Я так звик до того, що ми кожного дня розмовляємо і граємо, що вже й не пам'ятав, як виглядає життя без її сміху та потоку постійних питань.

Але що зробиш? В Радхарані почалися канікули, тобто час подорожей. Старші діти з викладачами і вихователями розсіялися по Землі і Калу, як промені зірки по Всесвіту. І навіть містична закрита планета Лімб відчиняла для них на цей час свої двері. Ну, як відчиняла… трохи прочиняла. Старшим вихованцям земних і калуанських ком’юніті разом із викладачами дозволялося селитися на двох вулицях та центральній площі Темного Міста — столиці Лімбу. Саме на них розташовувалися єдині два університети, до яких дозволялося вступати не тільки лімбітам, а й землянам та калуанцям: Академія матеріальних мистецтв та Університет зовнішньої розвідки. Охочі учні ком’юніті мали можливість придивитися до найбільш загадкової заселеної планети Всесвіту і зрозуміти, чи напевно вони хочуть провести десять років як студенти у суворому Темному Місті.

Але малюкам, таким як Крісті, думати про вибір університету було ще зарано. Вони усі відправлялися на Місяць, щоб у цій великій космічній пісочниці почати пізнавати поняття гравітації, небесних тіл, кратерів і безлічі іншого, з чим їм, маленьким громадянам Космосу, доведеться, можливо, працювати у майбутньому.

Батьки і будь-які сторонні особи до супроводу не допускалися. 

Як же ж мені буде її не вистачати! Яке велике місце зайняла ця маленька дитинка у моєму житті! А ще — вона мене навчила не планувати, бо так швидко росла і змінювалася, що планування було просто недоречним. Наприклад, наші заняття геологією довелося відкласти на невизначений термін, тому що вона швидко награлася яскравими камінцями і вони перестали її цікавити. Натомість усе, що заводилося, скрипіло, видавало механічні звуки та бажано брудило мастилом, викликало такий захват, що я протягом місяця мусив перекваліфікуватися на конструктора-механіка. Робив для неї і разом із нею механічні літачки, автоматичні старовинні годинники, сіялки, машинки, а одного разу навіть хотів принести і відремонтувати справжнього чистокібера, але Петрик сказав, що сучасні кібернетичні механізми — це ще зарано. 

Прощаючись, Крісті мало не заплакала. Я теж, але того не показав, натомість став на коліна і сказав:

— Дивися сюди! У мене для тебе є сюрприз, але не один, а шістдесят.

Її очі округлилися від цікавості. Я поставив перед нею велику білу коробку і відкрив її.

— Тут шістдесят маленьких червоних коробочок, по одній на кожен день нашого розставання. Коли скучиш — вибирай будь-яку і відкривай. Там буде щось, що тебе потішить або розвеселить. 

— Механіцне? — спитала вона діловито і нахилилася над відкритою коробкою. Чорні неслухняні кучерики впали їй на обличчя.

— Здебільшого, так. Але буде й інше. Більше нічого не скажу — сюрприз мусить бути сюрпризом. Відкриватимеш, і я наче поруч з тобою, добре?

— Так.

— І не сумуй, бо нема чого! — я обняв її. — Ми зовсім скоро зустрінемось знову.

— Добве.

— А я полечу до своїх друзів на далеку планету і привезу тобі у подарунок справжнісінький атомарний паяльник.

— Від хлопцика Ганса? — спитала вона, округляючи очі. Хлопчик Ганс, його атомарний паяльник і захоплення технікою цікавили Крісті надзвичайно, і вона змушувала мене розповідати про нього знову і знову.

— Так, від хлопчика Ганса.

Я поцілував її і підвівся.

— Допоможете їй донести це все і прослідкуєте, щоб вона не розпотрошила всі шістдесят коробочок у перший вечір? — спитав я в Абхи, яка стояла поруч і мовчки спостерігала всю цю сцену. Вона кивнула.

— Чому ви знову засмучені? Переживаєте за Крісті? — спитав я.

— Так, — відповіла вона. — З того часу, як ви з’явилися, Анжей, вона впадала у свій, — вона знизила голос, — дивний стан тільки три рази. І всі три рази ви дуже легко її з цього стану виводили. А як без вас буде?

— Дзвоніть, якщо що.

— Це взагалі-то заборонено нашими правилами. Але я подзвоню.

— Дякую. Можна Вас потримати за руку на прощання?

Вона завагалася.

— Тут божевільня, усі прощаються, ніхто на нас не дивиться. Невже я не заслужив один раз взяти вас за руку за місяць зразкової поведінки?

Вона легко усміхнулася та подала руку. Я потиснув її і спитав:

— Абхо, чого ви мене весь цей час так старанно уникаєте? Після тієї ранкової розмови під деревом нім.

— А ви хотіли зустрітися?

— Ви чудово знаєте, що так. Я там у Брі в прийомній вже майже постійно проживаю. Скоро принесу з дому постільну білизну і спатиму на зеленому диванчику.

— Навіщо воно вам потрібне? — спитала вона, опускаючи очі.

— Дуже тягне, — відповів я чесно. — Гравітація!..

— Анжей, я ж вам говорила, що від того тільки потім…

— Абхо! Як же ж ви мене змучили вашим оцим "потім"! Коли воно настане, тоді я буду плакати, а зараз дайте мені порадіти, як є чого.

— А є?

— А немає? Чи, може, у вас з'явився якийсь залицяльник? 

Вона усміхнулася:

— Важко налагодити особисте життя з моїм даром передбачення — відразу знаєш, що розчаруєшся і не починаєш.

— Значить, залицяльника у вас немає, а я вам абсолютно точно подобаюся. Я не нахабний, я просто аналізую і роблю висновки, — уточнив я. — Якщо я маю рацію, усміхніться мені ще раз, потисніть руку, і я радітиму наступні два місяці.

Вона потиснула й усміхнулась. Раптом сплеснула руками і з криком "Ну що це за малий Шива (19)!" кинулася рятувати сорок вісім червоних коробочок, бо дванадцять Крісті встигла розпакувати, поки ми розмовляли. Я засміявся. Це було дуже в дусі Крісті.

Абха присіла біля неї навпочіпки, схопила за рученята і почала терпляче пояснювати:

— Крісті, сонечко моє, Анжей залишив тобі багато подарунків, але, розумієш, якщо ми всі їх відкриємо зараз, то що робитимемо завтра?

Крісті ображено насупилася: