РОЗДІЛ 23. СЯЙВО

— Ні, Анжей, — Фред вивчав знімки Крісті вже четверту годину. — Вибач, друже. Я можу повторити тільки те, що сказав відразу: це знімки абсолютно нормального мозку, за винятком… за винятком оцих вузликів. Але що вони означають, сказати не можу.

— Вони матеріальні? Це якісь утворення?! – скрикнув я.

— Ні! Ні, звичайно, не переживай так. Це ж лінго-знімки, ну, Анжей, скільки ми їх з тобою передивилися за ці місяці, ти що, забув, що вони відображають лише випромінювання мозку, нічого матеріального!

— Ух, ну, так, я пам’ятаю про це, але ж Крісті… Я вирішив уточнити, — зітхнув я з полегшенням. — А чому ти їх називаєш вузликами? 

— Вони схожі. Не округлі, не овальні, а такі, знаєш, як… — він ще раз уважно придивився. — Як вузли, як ще докладніше описати?

— Ти колись, на чийому-небудь знімку таке бачив?

— Ні. Ніколи. На жодному.

— Жаль.

— Вибач, — ще раз повторив Фред. — Але це така сфера… розумієш, вона надто нова. Немає тут жодних підручників та авторитетів, до яких ми могли б звернутися. 

— Та я розумію, — відповів я. — Знання творяться сьогодні, підручники ми ще напишемо, а найбільший авторитет сидить зараз переді мною.

Фред махнув рукою:

— Слухай, Анжей. Давай я їх сфотографую, і нехай лежать. Знаєш, якісь думки можуть прийти завтра, післязавтра або через місяць, — і він потягнувся за сувоєм.

— Ні, Фред, не можна. Я обіцяв не копіювати.

— Точно?

— Так. Давай просто ще раз уважно роздивимося та запам’ятаємо. Скільки там цих вузликів?

— Я нарахував дев’ятсот шістдесят три.

— Добре, де вони розташовані?

— Усі в потиличній зоні.

— Рівномірно чи ні?

— Ні. Смугою, і в самій цій смузі є такі… як би це сказати… є такі грона, як виноградні.

Ми ще раз схилилися над знімками разом, я повторив для себе:

— Дев’ятсот шістдесят три вузлики у потиличній зоні, розташовані смугою, але нерівномірно, є згустки подібні до виногрон.

— Точно не можна скопіювати, Анжей?

— Не можна. Я обіцяв.

— Ну добре, тоді забирай.

Я взяв знімки і акуратно змастив куточки кожного юрренієм, щоб винести їх зі сновидіння.

— Що у нас сьогодні за планом, Фреде?

— Ми хотіли взяти у парний сон Бернардетт, але давай уже краще завтра. Це ж мені треба зараз прокинутись, розбудити її, розмалювати юрренієм і знову заснути. Що я при тому вислухаю про юнаків, які не можуть докладно спланувати свій власний час, а проте беруться до справ світового масштабу… — він махнув рукою.

Я зареготав.

— Що, Анжей? Вона тебе любить, пиріжками годує, і все таке. А нас виховує. І часами це нестерпно. Ну чого ти регочеш, як кінь?

— Ти дуже смішно жалієшся.

Фред сам засміявся:

— Та йди ти!...

— Уже йду. Значить, завтра о дев’ятій за вашим часом, правильно?

— Так. Там, де завжди? Під Рівним?

— Так.

— Добре, друже. Тоді до завтра. Дякую тобі.

— Нема за що. 

Ми потиснули руки, і я прокинувся. 

Була ще ніч, але парило неймовірно — знову вдень буде дощ. І все одно якось мені тут, на Землі, подобається. Я майже все життя провів на інших планетах, або в скафандрі, або під міськими куполами, які створюють температурно ідеальну, дезинфіковану, дезодоровану атмосферу. І завжди вона мені пасувала. А зараз, — я відкрив вікно і висунувся з нього по пояс, — мені не треба ідеальної, мені треба справжню.

Біля Радхарані я був уже за годину, хоча було ще темно. Зелений папуга спав. Ну, нічого, погуляю  парком наразі. Але брама, до якої я підійшов про всяк випадок, сама собою відчинилася. Я увійшов. Вітру не було, проте дерево, що росло недалеко від входу, чомусь шелестіло пишним зеленим листям. Під деревом була помаранчева лавочка, а на ній сиділа Абха.

Я не здивувався, коли побачив її. Чомусь мені здавалося, що саме на цій лавці вона сьогодні й сидітиме, саме у цьому сірому спортивному костюмі, саме з такою чорною косою через плече і сумна, як завжди останнім часом. Я підійшов, сів поруч і віддав їй знімки. Вона уважно обдивилася їх і кивнула.

— Щось є?

— Ні.

— Розповісте?

Я переказав їй розмову з Фредом максимально докладно, майже дослівно. Вона замислилася.

— Добре. Якщо у вас будуть з’являтися ідеї, якісь, які завгодно, відразу кажіть мені, не мучте Петрика.

Я кивнув. Вона замовкла і почала дивитися на мене своїми сумними і серйозними очима. Довго я цього не витримав, схопив її за руку, і спитав напівголоса:

— Абхо, ну що сталося?

Долоня в неї була тепла і, на мій превеликий подив, трохи тремтіла. Вона руки не забрала, і так само тихо відповіла:

— А чому ви думаєте, що щось сталося?

— Бо коли людина, яка завжди усміхається, починає ходити серйозна і сумна, це стає нестерпно.

Лівий куточок її рожевих губ трохи піднявся:

— Прямо нестерпно?

— Нестерпно! — запевнив я її і усміхнувся також. 

Прилетів вітер і знову зашелестів листям. Абха підняла голову, і я задивився на її надзвичайно худі ключиці, тонку шию і гостре підборіддя. 

— Мій нім щось нам каже, — промовила вона тихо.

— Що? — не зрозумів я.

— Це дерево називається нім. Я посадила його, коли прийшла сюди працювати, у перший день.

— Це було давно? — спитав я, тримаючи її долоню.

— Так, дуже. Відразу після навчання. Тоді, — вона усміхнулася, — була весна, нас була велика група, молодих і веселих учорашніх студентів. Джагджит Бабу, тодішній директор, очікував трьох нових недосвідчених співробітників, а нас прислали тридцять юних довбешкок!..

Вона закрила очі і засміялася, вочевидь згадуючи обличчя Джагджита Бабу, який озирав цей строкатий шумливий натовп ні то співробітників, ні то нових вихованців.

— І він подивився на нас, — продовжувала Абха, — наче роздумуючи, чим би зайняти, щоб ми не розвалили йому все Радхарані. І каже: “Саджайте дерева!”