РОЗДІЛ 22. ПАРНІ СНИ

Але протягом наступних ночей затягти Міллі у сон ми не могли — мишки теж, як виявилося, страждають на безсоння. Вона сиділа на колінах Фреда, згорнувшись клубочком, дивилася на два повні місяці, що пливли по нічному тонтонському небі, і змушувала Мадлен нервувати. Мадлен від часу повернення О-га впала наче у лихоманку та весь час намагалася нас прискорити. У ці ночі Фред, не спромігшись вкласти Міллі спати, засинав сам, через секунду ми зустрічалися під Рівним, потім до нас приєднувався О-га і нудним голосом починав викладати нам теорію сновидінь — усі свої знання, що він накопичив за шістдесят тисяч циклів. Я знову відчував себе студентом. Удень лекції Петрика, вночі — О-га.

Усі дні я, звичайно ж, проводив у Радхарані. Уранці ми з радісно усміхненою директоркою Радхарані годували зеленого папугу, але мені цієї кількахвилинної ранкової зустрічі чомусь було тепер мало. Нічого такого, але й удень хотілося просто побачити пані Готру, перевірити, як вона там, що поробляє. Тому, йдучи після обіду до червоної лавочки Крісті, я іноді робив додаткове коло або петлю і врешті-решт наштовхувався на неї. Завжди вона стояла у великій групі людей, своїх співробітників, а часом якихось чужих офіційних дядечок і тітоньок, розмахувала довжелезними смуглими руками, розповідала, показувала їм щось і весело сміялася. Дні були спекотні, навіть для Індії, і найчастіше пані Готра мала на собі яку-небудь драну майку і зім’яті бавовняні шорти, і навіть у цій одежі, що нічим її не вирізняла з-поміж оточення, вона вирізнялася так сильно. У цих великих групах людей вона була наче центром, біля якого закручувалося все: вся діяльність, усі розмови, весь сміх та веселощі. І я проходив краєм цієї повільної вирви, щосили намагаючись не втягуватись, махав їй рукою, вона усміхалася здалеку… “Йди собі, Анжей, не заглядайся”, — чув я у себе в голові голос себе-серйозного-і-відповідального. — “На тебе чекає інше”.

І я йшов до червоної лавочки під блакитним кущем, уже за кілька хвилин забував і про інших людей, і про інші заняття, і навіть про пані Готру. Бо на цій лавочці на мене чекав цілий світ. Світ з жадібно розплющеними блакитно-сірими оченятами, готовий безкінечно слухати історії, роздивлятися камінчики, обережно, а потім досить-таки нахабно, смикати мене за волосся, знову ж таки спочатку несміливо залізати мені на коліна, а потім по-свійськи розташовуватися на них так, що й не знімеш…

Приблизно за тиждень Міллі все-таки вирішила поспати, коли це було потрібно нам, тому щойно я з’явився на нашій галявині, то побачив, що на ній діється страшне. Добре, що Фред попередив мене тоді, що таке може бути, бо інакше б у мене трапився нічний енурез, заїкання або те і друге разом.

На галявині стояла миша розміром зі слона на довгих-предовгих, тонких-претонких лапах, що відразу нагадали мені картини одного дивного художника давнини (16), на яких теж коїлося всяке.

— Що це за?... — почав я.

Позаду відізвався беземоційний голос О-га:

— Ми бачимо сон миші. Її тіло сновидіння не має форми. Кожен, хто не є сновидцем, змінюється уві сні.

Тимчасом перед Міллі з’явився Фред. Я маю на увазі, не справжній, той, який стояв біля мене, а інший, маленький, завбільшки з чашку для кави.

— Розумієш? — справжній Фред смикнув мене за рукав. — Це вона так бачить уві сні мене.

Миша нахилилася над маленьким Фредом і простягла до нього велетенську сіру лапу. Він відступив на крок. Вона спробувала спіймати його, проте він досить хутко почав тікати, кидаючись то вправо, то вліво, то навіть пробігаючи під нею. Міллі почала нервувати, бити довжелезним хвостом об землю, від чого на нас полетіла трава, зрізана, як бритвою, та шматки понівеченого ґрунту. Раптом маленький Фред підстрибнув і розчинився в повітрі.

Міллі видала страшний чи то крик, чи то стогін і вся трава на галявині під її ногами обернулася шалено вируючим зеленим туманом. Він наближався до нас, закручуючись у маленькі смерчі. Раптом ми знову почули ревіння, тільки здалося, що реве сам туман і він наскочив на нас трьох. Земля розчинилася, тільки маленький клаптик під моїми ногами залишився стабільним. Навкруги стогнав зелений вихор. Я вдивився в нього і відчув, що втрачаю рівновагу. Стиснув зуби, заплющив очі і сказав собі: “Це тільки сон. До того ж, не твій. Нічого тобі тут не загрожує”.

Коли я очі розплющив, то побачив, що серед нас один я такий ніжний і чутливий. О-га відреагував, як завжди, тобто ніяк. А Фред стояв, витягнувши руки вперед і, здавалося, стримував зелений кошмар, який здіймався, крутився і гудів просто перед ним. Він повернув до мене голову і весело підморгнув:

— Нічого, Анжей. Я перший раз теж злякався. 

О-га прогудів:

— Людина Анжей мусить заспокоїтися і взятися до роботи. Треба утворити обмеження для дикого сну миші — рамку.

— Ти ж вчора мені казав, що це неможливо, О! — зауважив Фред.

— Неможливе для одного можливе для двох. Те, що потребує особливо тонкого контролю, можна зробити тільки вдвох.

Мені стало трохи соромно. Що це я дійсно, як благородна панна, ще тільки свідомість утратити!.. Я витягнув руки так, як це робив Фред. Туман слухняно відступив, мало того, між моєю лівою рукою та правою рукою Фреда простяглася наче невидима нитка, яка обмежила дикий сон Міллі. За нашими спинами все нормалізувалося, і галявина набула колишнього погідливого вигляду.

— Добре. Тепер спробуємо обійти.

Ми розійшлися — я вправо, Фред вліво, розтягуючи нашу кордонну нитку, поки не оточили оскаженілу мишу колом. Тільки-но наші пальці зустрілися, Міллі опинилася всередині замкненого простору.

— Дивовижно! — вигукнув Фред.

Ми ще спробували розтягнути та звузити рамку, що нам вдалося, а потім я запропонував Фредові якось сконтактувати з Міллі, але він сказав, що дуже втомився. Я відчув те саме.

— Тримання уві сні не сновидця призводить до втрати ментальної енергії, — пояснив О-га. — Вам треба терміново прокидатися.