РОЗДІЛ 21. ВАЖЛИВІ РОЗМОВИ

— О! — сказав я розчулено. — Я так давно тебе шукаю!

— Я знаю, — відповів О-га. — Я бачив людину Анжея на планетах Лі-о та Пе-о. Але не захотів розмовляти.

“Але ж, Мадлен!”, — подумав я. — “Тепер вона вже може залізти в голову не тільки мені, але й не гуманоїдному О-га, в якого і голови немає.”

— Чому, О? — спитав я обережно, прибираючи ноги з каменів. — Ти на мене образився?

О-га помовчав. Вітерець легко куйовдив мох на його верхній грані.

— Ні.

— Ти образився на людину Мадлен?

— Ні, — червоний електроліт пішов легкими брижами.

— А чому тоді не схотів контактувати?

— Образа не є причиною. Нерозуміння є причиною, — промовив О.

— Чого ти не розумієш? – спитав я зацікавлено.

— Людей, — сказав він, і мені здалося, що його беземоційний голос набув відтінку легкого відчаю. Але, напевно, це тільки здалося.

— О-га досліджує людей багато разів по десять тисяч циклів. І не може зрозуміти. Людині Мадлен не було шкоди, не було збитку. Вона повинна бути спокійною. А вона болить, гнівається і стріляє, — електроліт потьмянів. 

“От все-таки придурок,” — подумав я у другому потоці майже з ніжністю. — “Чи вдасться колись до нього донести елементарні речі?”

— Людині Анжею болить людина Крісті, — продовжував О-га густим повільним голосом. — Він весь час думає про неї і ніколи не забуває про неї. Він повинен до неї летіти, але не летить. Плутанина. Нелогічно. О-га не розуміє. А коли О-га не розуміє нічого і весь час помиляється, він не хоче продовжувати з людьми.

— Щось ти дуже рознервувався, О, — сказав я заспокійливо, зриваючи травинку. — Я ж нарешті прилетів до доньки. Так, як ти й передбачав. До речі, чому ти тепер називаєш її людиною Крісті, а не маленькою дівчинкою, як колись?

— О-га бере слова від людини Анжея. Раніше ця істота була для нього просто маленькою дівчинкою. Тепер це значуща людина. Людина Крісті. Дуже важлива.

— Ти маєш рацію, О. От бачиш, а ти кажеш, що не розбираєшся в людях. А мене ти зрозумів краще, ніж я сам. Від самого початку, — ми трохи помовчали. — То чому ти не відізвався, коли я шукав тебе на інших планетах? Це що, якось пов’язано з людиною Крісті?

— Так. Було два варіанти майбутнього. У тому варіанті, де людина Анжей не прилетів до людини Крісті і не поговорив з нею, О-га більше не вступив у контакт. Ані з людиною Анжеєм, ані з будь-якою іншою людиною. Ніколи. Але реалізувався інший варіант. Де всі зустрічаються, і всі з усіма розмовляють.

От тобі, маєш! — стукнуло мені в голові. І все-таки моя інтуїція — це золото. Казала ж вона мені від самого початку: “Годі нишпорити по тих далеких непотрібних планетах, дбай тільки про доньку. Ні про що не думай, не шукай логіки, лети на Землю”. До речі…

— О, ти сказав, що вітаєш мене на планеті І-о. Ти мав на увазі, що…

— Людина Анжей не мусить перепитувати. Людина Анжей розумний і домислився. Е-у називають цю планету І-о, люди називають цю планету Землею.

Не встиг я пережити шок від цієї інформації, як з-за повороту стежки з’явилося троє людей, котрі теж вочевидь зайшли до глухого куточка парку, щоб насолодитися прохолодою озера. Чоловік та дві жінки, старша і молодша. Побачивши О-га, чоловік і літня жінка стали як укопані, а молода подивилася допитливо і цікаво.

— Я фізик, — сказав я без секунди вагання, чарівно усміхаючись, — експерименти з електролітами. Абсолютно безпечні, проходьте спокійно.

Вони теж відразу почали усміхатися і кивати головою з розумінням. Дівчина звернула зі стежки, підійшла до мене і спитала:

— А що за експерименти? Якщо це не таємниця. Я просто теж фізик.

“Щоб тебе чорт побрав, красуне,” — подумав я, усміхнувся ще чарівніше і сказав:

— Таємниця, і до того ж дуже велика. Настільки велика, що тепер я мушу вас убити.

— Ясно, — вона теж усміхнулася. — А хоч сфотографувати можна? Наскільки я бачу голим оком — це щось неймовірне.

Я склав руки на грудях і почав мовчки дивитися на неї.

— Ну, якщо ви мене поцілуєте, то я навіть дістану ніж та відріжу вам шматок від цієї червоної гидоти, — сказав я абсолютно серйозно. О ледь помітно здригнувся, але промовчав.

— Ви жартуєте? — її усмішка стала трохи невпевненою.

— А це схоже на жарти?

Вона знизала плечем і відступила на крок. Я встав.

— Почекайте.

Вона сквапливо повернулася на стежку ближче до своїх супутників і, буркнувши щось типу "ненормальний", пішла геть. Я уважно дивився за нею і помітив, як вона, вже майже зникнувши за поворотом, зробила малий, але якийсь неприродний рух зап'ястям. Усе-таки сфотографувала!

— Ну що це коїться, О-га, — нарікнув я. — Колись жінки вішалися мені на шию, а тепер тільки-но захочеш котрусь поцілувати — і вона вже чкурнула!

— Людина Анжей налякав її своїм натиском, — прокоментував О-га, як мені здалося, повчально. — Але зробив це навмисно. Щоб вона пішла.

— О, це ти зрозумів! Чудово! От, бачиш, а кажеш, що не розбираєшся в людській природі.

О-га промовчав. 

— О, нам дуже потрібна твоя допомога, — почав я обережно. — Пам’ятаєш, ти сказав, що хочеш запропонувати компенсацію. Це не змінилося? Ти не передумав?

— Передумав, — відповів він повільно.

Я захолов.

— Чому, О? Все-таки образився?

— Ні, — червоний електроліт знову потемнішав.

— Тоді чому?

— Не розумію людської природи. Не можу побачити причин і, відповідно, наслідків. Боюся зашкодити ще більше.

— Тоді давай так: задавай мені будь-які питання про нас. Скільки хочеш. Я на все тобі відповім.

Я крутив у руках травинку. О мовчав. Тоді нарешті спитав:

— Людині Мадлен болить?

— Так, дуже.

— Чому? Її не було на Е-о. Вона не постраждала.

— Ну… — я обіцяв відповідати на всі питання, але розгубився на першому ж. — А чому тебе не дивує те, що мені болить людина Крісті?

— Це я розумію. Людина Анжей в одному місці, людина Крісті — в іншому. Вони не бачать одне одного і болять. Е-у мають так само.