РОЗДІЛ 20. НА ПЛАНЕТІ І-О

Додому я не полетів, а вирішив усе-таки дочекатися закінчення робочого дня пані Готри, щоб поставити пару питань щодо легальності експериментів над живими людьми. Але чекати мені довелося дуже довго. Я уже всю траву біля адміністративного корпусу витоптав, ходячи туди-сюди. 

Уже і Петрик вийшов із дверей і покрокував до брами з незмінними сувоями під пахвою:

— Так, так, чую я тебе, — сказав він своєму годинникові, — що, ти кажеш, купити? А, новий синтезатор, зрозумів, — він підійшов до мене і зупинився. — А який, кухонний чи для одежі? Ой, та лінь мені, давай завтра. А що з ним сталося? Юрреній закінчився? Та ні, не будемо ми без вечері, залиш той синтезатор у спокої, давай в ресторані повечеряємо. Я за п’ятнадцять хвилин буду. Що значить довго? Між нами зараз дві з половиною тисячі кілометрів, між іншим. Бувай, Анжей! Ні, це я не тобі… — він потиснув мені руку, кивнув і зник за поворотом стежки серед кущів палісандру.

Після нього з адміністративної будівлі на легеньких підборах вилетіла Брі.

— Отакої! — сказав я їй. — А я думав, ви сьогодні іспит складаєте.

— А я вже! — вона весело зиркнула на мене з-під попелястого чубчика.

— І скільки?

— Сімсот!!!

— Молодець!

— Дякую!

— Так а тут ви чого?

— А забігла спеціально до Лаваньї, щоб похвалитися, — вона задоволено і щасливо засміялася.

— А хлопця собі там, в універі, не знайшли?

— Та ні! Хоча, знаєте, викладач був такий симпатичний!..

— Тоді ж треба було не складати з першої спроби. Прийшли б на перездачу!

Брі сплеснула руками:

— Де ж ви раніше були з вашими порадами, Анжей!...

— Звертайтеся наступного разу!

— Добре. А ви чого тут?

— На вашу директорку чекаю.

— Довго доведеться чекати, — вона підморгнула. — Бувайте! До завтра!

— До побачення, Брі!

І вона теж пурхнула до палісандрових заростей, як веселий яскравий метелик.

Південні ночі на Землі надходять раптово. Щойно було ясно, і раптом, без переходу, без сутінок, навколо уже чорна оксамитова темрява. Скрізь у траві під моїми ногами, в кущах, у кронах мангових дерев запалилися ліхтарі — невеликі прозорі кульки з жарким помаранчевим вогником всередині. Вони тріпотіли на легкому вітерці, наче сотні рухливих ніжних світляків. Крім цих вогників, світилося ще тільки одне вікно на першому поверсі. Нарешті згасло і воно.

У дверях адміністративного корпусу з’явилася Абха, усміхнена, як завжди. Вона зачинила їх за собою, провела рукою по одвірку, замикаючи своїм генетичним кодом, повернулася до мене, підморгнула і швидко пішла стежкою, але не до мене, а в іншу сторону.

— Абхо, почекайте! — я кинувся за нею.

— Ну? — кинула вона через плече.

Ми минули мангову рощу, обігнули ставок, покружляли палісандровими лабіринтами, але недовго, і раптом вийшли до звичайного житлового корпусу, у якому, як я вже знав, мешкало від тисячі до двох дітей. На корпусі видно було величезні червоні цифри один і вісім.

Абха підняла руку, помовчіть, мовляв, обійшла будівлю, підняла голову, явно пошукала очима якесь конкретне вікно, сказала:

— Добре, світла немає, спить, — і обернулася до мене з усмішкою, яку я зрозумів, як запрошення говорити.

Цікаво, що поки я на неї чекав і укладав собі в голові нашу розмову, я трохи сердився і збирався задати перше питання суворим тоном, але спитав чомусь, радісно усміхаючись:

— А вам не здається, що це було негуманно?

— Щодо кого?

— Щодо дітей. Я ж недосвідчений бовдур, ви що, забули? Я міг їм нашкодити.

— Ні.

— А щодо мене? — мене охоплювали все більші веселощі. — У мене від вашого жарту міг статися інфаркт!

Знову усміх:

— Ні.

— Усе ясно. 

Вона засміялася і зі своєю неймовірною швидкістю пішла до брами. Дивно, вона просто йшла, але мені, щоб не відставати, доводилося майже бігти. Раптом вона заговорила:

— Анжей, діти — це лімбійська погода. Дощ, сонце, кам’яний град, поганий настрій і температура сорок. Усе раптом. Усього не передбачиш. Вчимося жити під градом.

Я кивнув, не знаю, помітила вона це чи ні.

— Я вас готую. Крісті — це сонце з градом більшою мірою, ніж інші.

Я став як укопаний. І Абха, що дивно, теж зупинилася і обернулася до мене.

— Ви її знаєте, Абхо? Просто я подумав… у вас же мільйон вихованців! Неможливо пам’ятати кожну дитину.

Абха ще трохи посвердлила мене очима, потім повернулася і пішла до брами, уже повільно. Я пішов поруч, цього разу не відстаючи.

— Крісті не кожна дитина, — сказала Абха, не перестаючи усміхатися. — І я її друга вихователька.

— Оце так! Я не знав! Розкажіть мені про неї що-небудь, будь ласка! Яка вона? Що любить? Чим захоплюється? Що по ночах уві сні бачить? Розкажіть!

Абха знову зупинилася, усміхнулася, погладила мене по руці і сказала:

— Терпіння.

— Слухайте, Абхо, а ви з кимось розмовляєте більш докладно? Більш повними реченнями?

— Буває, — усмішка. — Рідко.

— А зі мною колись порозмовляєте?

— Може, складеться.

До брами ми дійшли мовчки. Так само мовчки, не прощаючись, але і не перестаючи усміхатися, Абха помахала мені рукою, сіла у свій невеличкий помаранчевий повітряний корабель і відлетіла.

Я теж полетів до Мумбаї, навіть радіючи тому, що година вже пізня, навряд чи я когось зустріну в дорозі або в самому будинку, отже, можна буде спокійно подумати. І двічі у цьому помилився.

По-перше, подумати про щось більш-менш зв’язно ніяк не вдавалося. Я врешті-решт просто покинув це заняття.

По-друге, щойно двері ліфту почали зачинятися, як у щілині майнула рука в чорній рукавичці і до нього вскочила худенька дівчина років двадцяти, майже дитина. Вона була в якихось неймовірних чорних штанях фасону “неокреслене лахміття”, білій строгій сорочці з прошвами, високих чорних шкіряних рукавичках, які повністю, до плечей, закривали її руки, зеленому кашкеті і з морозивом у руці. З-під кашкету вибивалося пасмо полум’яно-рудого волосся.