РОЗДІЛ 18. ПАНІ ГОТРА ТА ІНШІ

Перша ніч на новому місці була у мене неспокійною. Я крутився з боку на бік, і все ніяк не міг заснути. Урешті-решт я дозволив собі похвилюватися, вирішивши, що це цілком природньо: надто відповідальний день буде у мене завтра, надто багато для мене вирішиться під час візиту до Радхарані.

Давши собі дозвіл не спати і нервуватися, я заснув моментально. За пів миті я прокинувся, але вже у сновидінні, сів і огледівся. Залишивши своє тіло відпочивати після переліту Калу — Земля, я пішов обдивлятися нове помешкання — вчора зробити це, як слід, я не встиг. Квартира була величезна, світла і простора. Обійшовши всі кімнати, я заглянув на кухню. На підвіконні, звісивши ноги, сидів другий я і привітно махав мені рукою.

— Ну що, як тобі нова квартира? — спитав він, тобто я.

— Чудова, — відповів я ж, заходячи і сідаючи за кухонний стіл.

— А чого ти тоді такий похмурий?

— А я похмурий?

— Ну, може, похмурий — це занадто сильне слово, але не такий, як завжди.

— Боюся завтрашньої зустрічі, — визнав я чесно. — Ану як ця Абха Лаванья Готра відмовить мені, і все? Що тоді робити?

— Тоді будеш шукати способів її переконати. Jakoś to będzie! — я легковажно махнув рукою.

Ми помовчали. Потім я спитав з підвіконня:

— Для тебе дійсно настільки важливо побачити доньку?

— Дійсно. Настільки.

— Чому?

— Не знаю.

— Відповідь незадовільна, — сказав я строго. — Ти розділився і створив мене, щоб розібратися в собі, а не щоб сказати “не знаю”, подивитися у вікно і прокинутися.

— До речі, — я підійшов до вікна. — Гарно, правда?

— Ще б пак, — сказав я другий і також обернувся до вікна. — Можеш туди ходити хоч щодня.

Ми деякий час мовчки оглядали мультиповерхову громаду художньої галереї Джехангір із відомими на усі три світи хвилястими плаваючими дахами. Потім я сидячий відвернувся від вікна, розгладив шорти на колінах і спитав:

— А тобі не здалося, що рієлтор якось підозріло наполягав саме на цьому помешканні?

Я засміявся:

— Здалося. Воно було майже у два рази дорожче, ніж усі інші варіанти, взяті разом. Що ти хочеш? Найпрестижніший район Мумбаї: Шиваджи Махарадж з вікна видно, Брама Індії — за рогом, Літаючі острови Фуул у цей момент пропливають просто над нашими головами, до океану можна дійти пішки, причому в яку б сторону ти не пішов.

— Ні, ні, — відповів я нервово, — у цього рієлтора був свій особистий інтерес у тому, щоб ми обрали саме цю квартиру. І це були не гроші. Він нервував, коли ти почав вагатися, і був готовий скинути. Навіть в мінус собі.

Я похлопав себе по плечу та порадив:

— Лікуйся від параної. Нормальний звичайний рієлтор, нормальне гарне помешкання. І ще один великий плюс – хороші сусіди. Що він там казав? Якась релігія, медитація, просвітлення, щось таке, — я позіхнув. – Нормальні тихі люди, мозок не виноситимуть.

— А мене власне щось насторожило в тому, як він тобі рекламував цих сусідів, — нервово сказав підозрілий я. – Аж захлинався від захоплення.

— Та припини. Просто дуже дорога квартира, і реклами вимагає відповідної. Тут тобі і Джехангір, і Махарадж, і сусіди. Заспокойся. Усе добре. Я помешканням дуже задоволений. 

Ми помовчали. Тоді я подивився на зелені шорти в клітинку, одягнені на мого співбесідника і сказав зі сміхом:

— Ти ще як слід не переселився на Землю, а вже від калуанської моди, я бачу, відмовився. Починаєш одягатися, як усі тут, у перше, що під руку попало. 

Я кивнув:

— Хочеш анекдот про лімбітів, землян, калуанців і костюми?

— Можеш не розповідати, — відказав я, починаючи реготати, — усе, що знаєш ти, знаю і я. Дуже смішний анекдот. Завтра комусь розповім.

— Так що не підколюй мене щодо шортів. Сам такі носитимеш за тиждень. Завтра тільки утримайся ще, бо Абха Лаванья Готра цього може не пережити.

— Та годі тобі. Вона ж землянка. Певно, сама в таких ходить, — я доторкнувся до зеленої зім’ятої бавовни і спитав з цікавістю:

— Зручні, кажеш?

— Ще й які! Кишені великі. До речі, — я запустив руку в ліву і дістав синій конверт. — Це тобі.

— Ух ти! Це той самий, що Мішель передав Мадлен?!

— Ні, звісно. Це те, як ти собі його уявляєш. Це твоє вкраплення. Бери.

Я прийняв конверт з твердого синього паперу. Покрутив в руках. Конверт був такого ж кольору, як сторінки синього зошита, який я бачив тоді у каюті Мадлен. Жодних написів на ньому не було, але на лицьовому боці тоненькими білими лініями було намальовано гори, едельвейси і легку хмаринку. Я відкрив конверт. Він був порожній.

— І що це означає? — спитав я, звертаючись до підвіконня.

— А то ти сам не домислюєшся.

— Та домислююся! — сказав я з серцем і кинув конверт на стіл. — Це мій конверт, а не Мішеля, мені у свій покласти нема чого. Саме тому і Мадлен обрала не мене, і Ані. Не того вони всі хочуть, що я їм даю.

— Ну чому ж не того? — заперечив я з підвіконня примирливо. — Те, що ти даєш, багато кому подобається. Ти даєш веселощі, добрий настрій, гарно проведений час та милі враження. І вони тобі віддячують рівно тим самим.

— Ага, — сказав я гірко. — Повеселяться зі мною, а потім знаходять собі якого-небудь Фрідріха або якого-небудь Мішеля.

Я розвів руками і сперся ними об підвіконня:

— Ну вибачай. Що до синього конверту кладеш, те з нього і виймаєш. 

— І що ж треба покласти, щоб отримати… це… як його… щоб усе було по-іншому, по-справжньому?

— Ти ж сам домислився уже, я ж бачу. Проговори вголос.

Я опустив очі і сказав:

— Самого себе.

— Ото ж бо й воно, — пролунало з підвіконня повчально. — Ані цього від тебе хотіла. А ти їй у той конверт що пхав? Танці з музикою та зоопарк з лемурами. Отже, такий маєш відсоток, яка була інвестиція.

— І що ж, — спитав я тихо, — якщо покласти в конверт самого себе справжнього, є гарантія, що щось вийде?