РОЗДІЛ 17. ВАДИМ ЯКОВИЧ

Надійшов ранок, прийшов незадоволений сонний Мішель, згорнувся клубочком біля Мадлен, і продовжив дивитися сни. А Фред, навпаки, пішов займатися Гансом та іншими справами.

— Фреде, не кажи наразі, що Анжей тут, — сказала Мадлен йому в спину. — Нам потрібно ще годинку порозмовляти, до сніданку прийдемо. Адже ти залишишся на сніданок, Анжей?

— Звичайно, я що, дивний, бути тут і не поїсти пиріжків, — усміхнувся я.

Фред пішов. Мадлен помовчала і сказала:

— Ну, не втримається же. Розповість по секрету Бернардетт, що ти тут.

— Ясна річ. Вона ж йому не пробачить, якщо не розповість.

— Значить, сьогодні сніданок повністю складатиметься з твоїх улюблених страв. Я підняв брови:

— Ти щось маєш проти?

— М’ясо не люблю. Люблю, але не настільки. І не на сніданок. Скрізь буде м’ясо, м’ясо і м’ясо, окрім тих страв, де будуть вишні.

— О так, м’ясо з вишнями це добре!

Ми разом захихотіли. Напруга від останньої частини нашої розмови поступово відпускала.

— Про що ти хотіла порозмовляти, Мадлен?

— Анжей, не можу не спитати. Але якщо ти скажеш, що це не моя справа, я не ображатимуся, — сказала вона, гладячи по голові Мішеля, який солодко спав, час від часу порикуючи уві сні.

— Коли це я від тебе щось приховував про себе?

— І справді, ніколи. Я хотіла спитати про Крісті. Ти наважився поспілкуватися з нею чи ні?

— Наважився. Але це, виявилося, не так просто.

— Чому?

— Ну, по-перше, треба особисто прилетіти на Землю, жодних лінго-голограм.

— Правда?

— Правда. А ти не знала?

— А навіщо мені зайва інформація в голові? У нас з Мішелем дітей немає, і, навіть якщо він повернеться, не буде.

— Правда? — здивувався тепер я. — А чому?

— А у мене аномально вузькі вікна фертильності, десь п’ять хвилин раз на десять років. От і порахуй імовірність.

— Ну, — я хитрувато усміхнувся, — якщо ми повернемо Мішеля, і він дуже постарається…

Мадлен підняла очі до стелі:

— Правду Фред каже, що ти збочений, Анжей. Не відволікайся.

— Не відволікаюся. Значить, з’явитися в ком’юніті мені треба буде особисто. Потім, виявляється, це зовсім не так буде, як я собі думав: “От, познайомся, Крісті, дитинко, це твій тато”. Нічого подібного. Треба буде приходити до ком’юніті багато разів, у так звані дні розвитку, і показувати дітям — усім, не тільки Крісті — що-небудь цікаве, що вмію. Я уже вирішив, що поперебираю з ними частину своєї колекції мінералів, а ще – пограємося з механічними хробаками. Особливо з тими, яких я сам сконструював. Якщо все вийде і я налагоджу з Крісті дружні стосунки, тоді, і тільки тоді, їй скажуть, хто я.

— Хм, розумно. Мені здається, що у тебе все вийде.

— Мені теж так здається. Не можу пояснити, але інтуїція мені каже, що все буде ок. Мене непокоїть інше.

— Що?

— Не що, а хто. Директорка ком’юніті. Перед тим, як тебе взагалі пустять на поріг, треба пройти співбесіду з нею. Я прочитав відгуки про неї і зажурився.

— Мегера? — спитала Мадлен.

— Не можу зрозуміти. Хтось пише, що через п’ять хвилин дає рішучу згоду на все. А комусь — таку ж рішучу відмову. Без пояснень. А у мене зараз від її рішення дуже багато у житті залежить, розумієш? От я і переживаю. Хочеш на неї подивитися? Вона схожа на тебе. Може, що-небудь підкажеш?

Я швидко розгорнув сувій і знайшов потрібні фото на споті ком’юніті. Мадлен подивилася на мене спантеличено:

— Схожа на мене? Анжей, ти не захворів?

— Ну, не зовнішністю, я маю на увазі, — сказав я нетерпляче. — Ти у нас дрібненька гарненька блондинка, а це двометрова чорноволоса каланча.

— Фу, як грубо, — Мадлен подивилася на світлину уважніше. — Дуже гарна жінка, по-моєму. Вона подібна до якогось індійського божества. Зніми з неї цей костюм, одягни на шию пушпа-мала (12), намалюй бінді (13) на чолі і можеш на неї молитися.

— Не хочу я на неї молитися! І костюм з неї знімати не хочу. 

— Рідкісний випадок! Анжей не хоче зняти костюм із вродливої жінки! — Мадлен знову повернувся гарний настрій. — Отже, чим я на неї схожа, скажи, будь ласка. По-моєму, вона до тебе більше подібна. І знаєш що, Анжей? Сам ти чорноволоса каланча! Просто поруч з твоїми двома метрами десятьма сантиметрами будь-яка нормальна людина буде здаватися малою, — схоже, Мадлен все ж таки трохи образилася на “дрібненьку”. А чого ображатися? Вона відносно невисока, як на наші часи. Метр вісімдесят п’ять всього. 

— А знаєш, якого вона зросту, Мадлен? Два метри п’ятнадцять сантиметрів, можеш уявити? Але це так, цікавий факт, це справи не стосується. Зараз я спробую сформулювати, чим вона на тебе схожа, — я нервово потер долоні. — Мені зазвичай вдається легко знаходити спільну мову з людьми. Я дуже спокійно веду їх туди, куди мені треба. Недарма я все ж таки такий привабливий та чудовий, правда?

— І напрочуд скромний.

— Що вже є, то є. Коротко кажучи, з усіма людьми все завжди розвивається за моїм сценарієм. Крім тебе. Ти не піддаєшся на мої чари зовсім. Більш того, якщо тобі треба, ти сама береш мене за горло і ведеш, куди хочеш.

— Неправда, — усміхнулася Мадлен.

— Правда, правда, ще й яка. І я відчуваю, не питай мене, яким чином, просто відчуваю, і все, що Абха Лаванья Готра — теж така людина. Така, як ти. Що під час спілкування з нею весь мій шарм і вміння закрутити голову мені не знадобляться, а, найімовірніше, зашкодять.

Мадлен замислилася.

— Дуже цікава характеристика, Анжей. Слухай, а можна подивитися якесь відео з нею? На світлинах характеру не видно.

— Так, отут є, — я ввімкнув.

Пару хвилин ми спостерігали за пані Готрою на якомусь форумі. Мадлен відразу доторкнулася до свого правого вуха, активуючи мозковий імплант-перекладач, і далі вже в її голові промова пані Готри звучала французькою. А я замішався й не став перемикати звук на внутрішній і перекладати польською. Адже коли ми сприймаємо перекладену мову, у нашій голові вона озвучена нашим власним голосом. А мені чомусь захотілося послухати голос пані Готри. От я і слухав гінді, ані слова не розуміючи. Відео закінчилося.