РОЗДІЛ БЕЗ НОМЕРА. СИНІЙ КОНВЕРТ

— Анжей, ти з глузду з’їхав? У нас перша ночі, — сказала Мадлен незадоволено, але побачила моє обличчя й урвала.

Я притиснув руки до грудей:

— Мадлен, я тебе дуже прошу…

Вона сіла і трохи хрипкувато зі сну прошепотіла:

— Зараз, зараз, вибач. Я просто не помітила, що у тебе щось сталося. Зараз, — вона подивилася кудись за екран. — Голографуйся до центральної зали, я йду вмикати прийом. Чи ти, може, хочеш прилетіти?

— Хочу, але я до цього просто не доживу. Мені треба поговорити з тобою терміново.

— Але ж ти можеш зробити собі чорну діру і пролетіти крізь неї.

— Я не в тому стані.

— Усе, я пішла до зали. Голографуйся, і все мені розповіси.

За хвилину ми сиділи на тому самому диванчику, що й тиждень тому, так само колихалися легенькі фіранки на вікнах, тільки за ними була глибока ніч, і світили два місяці.

— Не холодно тобі? — спитала Мадлен дбайливо. — Може, вікна зачинити?

Я похитав головою. Мадлен підсіла ближче і взяла мене за руку.

— Анжей, ти мене лякаєш! Розповідай, що сталося.

— От скажи мені, Мадлен, — почав я голосом, що раптом перервався, — який сенс старатися і бути найкращим з усіх, якщо вона в результаті обирає не тебе, а якесь страшидло?!

Мадлен ледь помітно усміхнулася куточком уст і тихенько зітхнула з полегшенням.

— Ну, Анжей, страшидло — це поняття умовне, кожен має свій смак. А щодо всіх цих сердечних справ, так, я вважаю, що бути найкращим з усіх немає жодного сенсу. Адже обирають не найкращого за загальною думкою, а найкращого для себе.

— От! І вона так само сказала! Дослівно! — крикнув я. — “Ти хороший, Анжей, але він для мене найкращий!” Що це має значити, боже ж ти мій? Якого ще найкращого вам усім треба?!

— Ох, як же ж це пояснити…

— Уже поясни якось, Мадлен! Бо у мене таке відчуття, що всі щось знають, для всіх це очевидно, і тільки я один не в курсі! Просто ідіот я у вас якийсь!

— Та ні, Анжей, я не в тому сенсі, що ти ідіот. Просто не знаю, чи буде користь від моїх пояснень, тому що могла б розповісти тільки про нас із Мішелем. Звідки я знаю, як це в інших? Може, це взагалі тільки наш досвід, і тобі він не потрібний.

— Ще й який потрібний! Давай власне про вас із Мішелем поговоримо! Відверто: тридцять років тому я фактично намагався розлучити вас із ним. Хотів, щоб ти була зі мною. Ти відмовилася. Чому? — раптом я відчув, що цих тридцяти років, і усіх моїх мудрих роздумів, як не бувало. Мені стало так само гірко, як і тоді. І ця стара гіркота, поєднавшись із сьогоднішньою, свіжою, болісно схопила мене за серце.

— А ми можемо не говорити про це? Мені неприємно згадувати той епізод, — вона сплела руки на грудях і спохмурніла.

— Ні, ми не можемо! Чому ти не хочеш про це говорити?

— Тому що я люблю тебе як друга, Анжей, я тобі дуже-дуже вдячна багато за що, але той твій вчинок був огидним і підступним. Ти взагалі це розумієш?

— Ні! Я цього не розумію! — вигукнув я.

— Тихіше. Усі сплять.

— Я цього не розумію, — сказав я тихіше. — Це було чесне змагання. Ми з Мішелем бігли до фінішу наввипередки, це заборонено законом?! На мій погляд, я кращий атлет у цьому спорті: я більш товариський і люб’язний, багатий, веселий і, що вже там, гарний. Тому перемогти повинен був я. Але переміг якимось загадковим чином він.

Мадлен аж руками сплеснула і засміялася спантеличено:

— Ну, ти як скажеш, Анжей! А фінішна лінія у твоєму світогляді взагалі якесь право голосу має?

— Ну, Врешті-решт саме вона, тобто ти, і зробила вибір, — я трохи заспокоївся. — Але все одно, Мадлен, я не розумію, чому ти обрала його?! — я підняв долоні. — Ясна річ, що я зараз ні на що не претендую і нічого не хочу. Мені просто потрібно розібратися, як цей вибір відбувається?!

— А чому ти вирішив у цьому розібратися через тридцять п’ять років?

— Ну, тоді це була одна поразка на дев’яносто дев’ять перемог. Я знизав плечима і вирішив для себе, що отака ти дивачка. Урешті решт потім ти стала мені справжнім другом, а це навіть цінніше. А зараз це повторилося, і мені боляче та незрозуміло. Я ображений і хочу розібратися! Розкажи мені, що це означає “бути найкращим для когось”?

Вона замислилася.

— Бути найкращим для когось… — вона потерла перенісся. Раптом її очі затуманились, і вона усміхнулася якоюсь ніжною невидющою усмішкою. Продовжуючи дивитися на мене, вона почала занурюватися у свої спогади. — Ну, от слухай. А висновки зробиш собі сам. Коли ми познайомилися з Мішелем, ми фактично були дітьми. Нам було по двадцять. Він уже тоді теоретично дійшов до аномалій зворотного відліку, можеш собі уявити? На той час йому ще не вистачало математичних знань і досвіду, щоб усе це обґрунтувати. Роки були витрачені на розрахунки. А уже щоб знайти ці аномалії… А я тоді, як зрештою і зараз, захоплювалася спортом та займалася ним майже кожного дня. Він — ні. Зазвичай він дзвонив, казав, що хоче зустрітися. Я відповідала, що теж хочу і тренуюся там і там, якщо маєш бажання, приходь. Він завжди приходив, намагався повторювати усе за мною, хоча я бачила, що йому дуже важко. Якось після особливо виснажливої пробіжки ми опинилися на березі красивого озера в лісі, впали у траву. Він довго не міг віддихатися. Потім раптом питає: “Маді, чим ти цікавишся насправді?” Я говорю: “Ну, от спортом, наприклад, літати також люблю…” Він каже: “Ні, я питаю насправді.” Я кажу: “Звідки ти знаєш, що я чимось захоплююся насправді?” Він відповідає: “Відчуваю. Ти маєш якусь сферу, дуже важливу для тебе, куди ти  мене не пускаєш. Пусти”. І я затинаючись і соромлячись, розповіла йому про свою божевільну ідею: навчитися передавати предмети уві сні, зрозуміти, як це робиться. Мішель був моїм першим слухачем. Знаєш, якщо б це був не Мішель, моє життя, можливо, склалося б зовсім по-іншому.

— І як він відреагував? — спитав я цікаво.

— Він був у захваті. Сказав мені, що все, чим ми зараз користуємось щоденно, колись було отакою ж чиєюсь нереальною мрією. Що треба віддано працювати в цьому напрямку, і я обов’язково знайду відповідь на питання, як це зробити. Він сказав: “ Ти зараз думаєш, до якого університету вступати. Переживаєш, чи пройдеш до Лімбітської академії. А ти не підбирай себе до університету, а навпаки — університет до себе, до своєї мети. Подумай, де тобі допоможуть наблизитися до неї”. Я подумала і пішла на зв’язок. Хотіла знати про нього все, що людство довідалося до мене. До кінця навчання моя ідея перестала здаватися мені такою вже фантастичною. Ми говорили про це щодня. Дискутували, він часто висловлював своє бачення, свої судження. До цього часу я вже зрозуміла, що частиною технології передачі предметів уві сні буде технологія синтезу. Що треба, скажімо так, дематеріалізувати предмет в одному місці і “зібрати” його в іншому. Як лінго-голограми, тільки без голографічного обладнання. А це означає, що для цього потрібний буде юрреній, багато юрренію. Власне тоді я закінчила універ і легко знайшла роботу, пов’язану з кодуванням каналів зв’язку між космічними базами. Увесь вільний час я присвячувала розробці своєї теорії. Мішель завжди був поруч. Не завжди в буквальному сенсі слова, на жаль. Ми почали працювати, і часто опинялися на різних планетах, але зв’язувалися або голографувалися одне до одного кожного дня. Ця фізична розлука з ним підштовхувала мене до розробки теорії ще сильніше. Звичайно, були лінго-голограми, не було чого нарікати, але ж вони передають тільки відчуття. А мені б хотілося мати якийсь справжній предмет, що зберігав би живе тепло його долоні… Тимчасом я вперше розповіла про свої ідеї та напрацювання в інституті. Хвилювалася, але значно менше, ніж тоді, коли розповідала Мішелеві біля озера. Успіх був половинчастий. “Можливо, але тільки у далекому майбутньому”. Мені дали тему в інституті, крихітну лабораторію і таке саме крихітне фінансування. А потрібної речовини взагалі як кіт наплакав. Я займалася теорією, а коли в кінці місяця мені капала крапля юрренію, я провадила якийсь незначний експеримент. Так минуло близько десяти років. Я дуже розвинула теорію, але практики не вистачало катастрофічно. Мішель підтримував і надихав мене, завжди. Сам він до цього часу вже отримав премію Дігранжа, але казав, що мої дослідження важливіші, тому що принесуть людям більше користі. “От побачиш, Маді”.