РОЗДІЛ 15. FOOL IN LOVE (10)

Ввечері я не наважився поговорити з Ані про те, що невдовзі я відлітаю на Землю. От, просто не наважився, і все. Вона була у стані гарячкової радості. Сміялася і дякувала мені за зустріч з легендарним майстром.

— А що він там казав про призначення, ти на це уваги не звертай, Анжей! Ми не повинні слухатися нікого, навіть містичних майстрів! Ми самі обираємо, правда, Анжей? Разом — значить разом! — і очі її при цьому блищали гарячково, як у людини, що недобре почувається. 

Вночі я не спав, усе намагався переконати свою совість, що я ні в чому невинний, використовуючи логіку і аргументи. Ми ж домовлялися. Ми ж не планували. Проте совість до ранку мене дотиснула і в ультимативній формі повідомила, що я маю перестати морочити Ані голову і порозмовляти з нею відверто. Тому при сніданку, допиваючи другу чашку кави, я сказав: 

— Ані, послухай. Мені, мабуть, невдовзі доведеться полетіти. Ненадовго.

Вона відразу перестала усміхатися, але очі її заблищали ще хворобливіше.

— Куди, Анжей? — спитала вона тихо і серйозно.

— На Землю.

— Навіщо?

— Я там маю… справи.

— Ясно, — вона встала і відійшла до рожевого столика, на якому стояв кухонний синтезатор. Почала механічно натискати на панель вибору страв, нічого не обираючи. Насупилася ніби сердито, але я із жахом відчув, що вона зовсім не сердиться, а зараз, навпаки, беззахисно заплаче. Я підбіг до неї, обійняв, притулив до себе, зазирнув у лице. Вона закрила очі, навіть замружилася, але я фізично відчув, як очі під її повіками наповнюються сльозами.

— Ані, не засмучуйся, не плач. Для мене твої сльози — це справжнє нещастя. Ну, не плач, будь ласка. 

Я відчув величезну провину, якусь глобальну, не тільки перед Ані, а наче перед усіма. І ще — потребу розділитися на дві постаті не уві сні, а наяву. Розірватися навпіл.

Нарешті Ані заговорила:

— Анжей, розкажи мені. Розкажи мені, будь ласка.

— Що? — спитав я пошепки.

— Та хоч уже щось. Дуже дивно і якось навіть смішно у нас з тобою вийшло, правда? Ми так давно одне одного знаємо, а одне про одного — не знаємо нічого.

От вона і почалася, та розмова, якої я так не хотів і якої так боявся.

— Ну, я так не можу. Став конкретні питання.

Ані перестала мене обіймати, відсторонилася і сказала м’яко:

— Відпусти.

Я відпустив. Вона влізла з ногами на табуретку, а я сів на іншу. Ми довго мовчали. Потім вона спитала:

— Анжей, а ти коли летиш?

— Думаю, післязавтра.

— Лети сьогодні. Чи навіть так — зараз, — вона встала. — Я піду пройдуся. Повернуся за пару годин. Тобі вистачить, щоб зібратися?

— Виганяєш? — спитав я приголомшено.

— Ні. Неможливо вигнати того, кого тут і так немає, — відповіла вона. — Проблема ж не у тому, що ти летиш. Це власне нормально. Тут же тобі не планета-тюрма Окрі, лети собі на здоров’я. Проблема у тому, що ти цього разу і не прилетів. Тут тільки твоє тіло, а думки десь у іншому місці, в інших світах. Майстер Юдзуру мав рацію, а я… помилялася.

Вона тихо вийшла, а я залишився сидіти у стані легкого потрясіння. Я повірити не міг, що мила легковажна сміхотушка Ані так зараз розмірковувала, так відчувала. Та чи це Ані взагалі?! “Дивуватимешся потім!” — сказав я собі. — “А зараз мерщій роби щось!” 

Я підскочив і побіг її шукати по великій квартирі. Раніше знайти її було дуже просто, бо вона увесь час співала. А тепер замовкла. 

Я знайшов її у гардеробній, у великій порожній кімнаті. На стінах рукою відомого калуанського художника було намальовано безліч суконь. Усі малюнки були стилізовані, вишукані і трохи у старовинному стилі. Біля кожної був гарний білий номер. Коли Ані потрібно було перевдягтися, вона всього лише вводила відповідний номер до убраннєвого синтезатора, що стояв тут, і через секунду отримувала сукню, яку хотіла.

Але зараз жодних суконь вона собі не синтезувала. Вона сиділа за столиком, на якому було розкидано найрізноманітнішу косметику, тримала у руці пневматичний олівець. Одне око у неї було нафарбоване, а друге — ні. Перед нею на столику, зі співчуттям нахиливши голову, сидів Ерл, а вона щось розповідала, але пошепки і так тихо, що я ані слова не розібрав.

Я зайшов і сів на вільний стілець.

— Ані, давай поговоримо?

— Не хочу, — сказала вона тихо.

— А мені можна говорити? Я тільки скажу тобі щось важливе, це тільки п’ятнадцять хвилин, а ти просто послухаєш.

— Не треба, — сказала вона невиразно, опустивши голову. — я не хочу тебе слухати.

— Добре, — ми знову замовкли.

Раптом я, неочікувано для самого себе, підскочив і забігав по гардеробній:

— Ані, ти не маєш рації, і ти дуже несправедлива! — вона підняла на мене здивовані очі. — Так! У нас завжди все було добре, за винятком останніх, може, двох місяців. А ми знайомі п’ятнадцять років, між іншим. І я в тебе прошу хвилину твого часу за кожен рік! Хвилину! Невже це так багато? Тобі шкода чи що? Окрім того, це тебе не зобов’язує ні до чого. Ти можеш вислухати і сказати: “Іди до чорта, Анжей!” І я піду! Але виставити мене отак, навіть не даючи мені можливості висловитися, виправдатися, це просто жорстоко, Ані! Ти жорстока дівчина, щоб ти знала! 

— Ну… — сказала вона невпевнено. — Говори. Тільки не голоси так — балкон навстіж, усі сусіди чують.

Ерл подивився на мене схвально. Я відразу ж заспокоївся і сів біля її ніг.

— І не торкайся мене, — сказала вона. 

— Не можу втриматися.

— Потерпиш. Ти хотів говорити — говори. Бо коли ти мене торкаєшся, у мене починаються проблеми з мисленням, і тобі легше буде мене намовити на що завгодно.

Я прибрав руки:

— Як скажете, пані.

— Ну? Зворотний відлік почався.

— Уже? Я й досі збираюся з думками.

Ані мимовільно усміхнулася.

— От послухай… Чесно кажучи, я уявлення не маю, що сказати. Ти ж розумієш, що я не наготував промов для кожної життєвої ситуації? — сказав я.