РОЗДІЛ 14. МАЛЕНЬКЕ ПРИВАТНЕ ПРОРОЦТВО

Коли виступи закінчилися, і Мег, штучний інтелект Калуанських Ігор, сердечно попрощалася з глядачами і запросила тих, хто мав білети, на завтрашні змагання, ми з Ані зійшли з трибуни, і я повів її широким внутрішнім круговим коридором навколо спортивної арени.

— А ми куди йдемо, Анжей? — спитала Ані, позіхаючи. Вона дуже втомилася, від емоцій, мабуть. — Вихід же там.

— Ви чогось шукаєте, пане Кароль? — продзвенів у мене над вухом голос рожевого метелика, який невідступною тінню слідував за нами. — Чи можу я вам чимось допомогти?

Я відповів обом загадковим поглядом і багатозначною усмішкою. Я не хотів розповідати Ані про те, що, можливо, вона зараз побачить свого обожнюваного кумира і навіть порозмовляє з ним, поки не переконаюся, що обіцяні двері не зачинені.

Ми пройшли повз три зелені коридори, один бузковий і один бірюзовий, і я побачив вхід до потрібного нам — червоного. 

— Пане Кароль, розважте ваші дії, цей коридор виключно для службового використання! — захвилювався метелик, коли я підвів Ані під ручку до входу в коридор, наповнений м'яким червоним світлом.

— Знаю, — муркнув я у відповідь. — Ходімо, пташечко моя співоча.

Ані подивилася на мене з цікавістю і охоче, першою, зробила крок у червоні сутінки. 

За двадцять метрів коридор плавно завернув вліво, я приготувався рахувати двері, щоб знайти серед них вісімнадцяті та перевірити, чи відчинені вони, але не довелося. Бо двері я і так побачив відразу. Вони не тільки були широко відчинені, але й просто в них, підтримуючи одвірок сталевою рукою, стояв лімбітський майстер металу Ернст Шміт.

Він оглянув нас з Ані і мовчки посторонився, пропускаючи у вісімнадцяті двері. Ані подивилася на мене широко розплющеними очима, відкрила і закрила рот. Вона здогадалася. Але сказати нічого не могла.

Ми опинилися не у кімнаті, як я очікував, а у досить-таки великих темнуватих апартаментах. Ми йшли внутрішнім коридором повз два ряди дверей. Деякі з них були трохи відчинені, і з них вибивалися смужки приглушеного світла та лунала тиха, розмірена, співоча лімбітська мова. 

За, як мені здалося, півгодини, коридор закінчився. Ми дійшли до масивних, окованих металом зачинених дверей. Ернст Шміт зі швидкістю і точністю, якої я від нього не очікував, однією рукою спіймав метелика, який все ще літав над головою Ані. Він посадив його на мідне дзеркало, що висіло зліва від дверей, і сказав строго:

— Сидіти тихо. Не розмовляти. Запису не вести.

Метелик слухняно перестав тріпотіти крильцями і світитися. Наче заснув.

Лімбіт штовхнув металеві двері перед нами. Ми переступили поріг і опинилися у затишному приміщенні, у якому було повно людей. Кімната була простора, тепла, освітлена лише величезним комином, у якому тихо горіли справжні дрова, кидаючи теплі червонуваті відблиски на все довкола. Вікна були щільно зачинені — лімбіти не зносять протягів. На їхній рідній планеті вітер часто несе найтонший отруйний пил, отже рух повітря для них асоціюється із загрозою, зі смертю.

У кімнаті було близько двадцяти людей, але панувала тиша. Якби це були двадцять калуанців, ми з Ані напевно б уже оглухли від голосних криків, веселих розмов та радісного співу. Тут же усі сиділи і стояли мовчки, кожен зайнятий своєю справою. Ернст, наприклад, відразу ж підійшов до дивного металевого столика, окованого міддю, на якому лежала булава Майстра Юдзуру. Вона слабо світилася червоним, окрім кінця держака і невеликої ділянки шипастої кулі. Мені здалося, що оздобний стіл є якимось, можливо, діагностичним приладом, що перевіряє, чи все в порядку з металом булави.

Так само тихо, схилившись голова до голови сиділи на невисоких різних стільчиках огрядні чоловік і жінка, яких я вже бачив раніше. Дві години тому вони збирали з поля сині нитки, що кидали Майстру Юдзуру шанувальники. Тепер вони неспішно вплітали синій шовк у довгий грубий шнур Майстра Юдзуру.
Самого Майстра я помітив не відразу, тому що стояв він абсолютно непорушно, спиною до нас у чорному оксамитовому фуку. Стояв собі і дивився у вогонь.

Ані ахнула і конвульсивно схопила мене за лікоть.

Майстер Юдзуру обернувся. 

Перш за все я помітив, що зовнішністю він дуже сильно відрізняється від своїх співпланетників. Усі лімбіти, які були присутні у кімнаті, мали міцну, кремезну будову тіла, були важкі й огрядні, наче витесані з каменю. Майстер Юдзуру ж, навпаки, був високим, струнким і легким. Він би справляв враження музики, не спортсмена, якби не м'язи і жили, що наче металеві лімбітські мотузки оплітали все його тіло. З оксамитового фуку виставали лише долоні і шия, але й по них можна було судити, яку виняткову силу має майстер. 

Другою його відмінністю від супутників був колір шкіри. На тлі білолицих лімбітів він видавався майже темношкірим. Хоча звісно, так не було. Його шкіра була значно світлішою, ніж у нас з Ані, проте все-таки дуже засмаглою, і це було дивно. Навіщо пігмент у шкірі мешканцям вічно сонячної Калу — зрозуміло. А от що він робить у шкірі майстра, який мешкає на планеті, затягнутій майже цілий рік чорними хмарами? 

А ще майстер Юдзуру мав справжню лімбітську зорову мутацію, викликану тими самими вічними сутінками Лімбу. Тисячоліттями очі лімбітів пристосовувалися до мізерної кількості світла, і впоралися нарешті. Очі Майстра були вдвічі — втричі! — більші за звичайні, земні чи калуанські. Розкосі, мигдалевидні, вони починалися трохи вище крил тонкого носа, а закінчувалися майже на скронях. Очі були опуклі, і звісно мали дві пари повік — вертикальну і горизонтальну, інакше зволожити таку поверхню було б просто неможливо. Але найбільше враження на непідготовленого спостерігача справляв колір цих очей. Річ у тім, що “білок” був непроглядно-чорним, а у центрі ока розміщувалися одна під одною дві райдужки, творячи концентричні круги. Здалеку, коли ми з Ані сиділи ще на трибунах, мені здалося, що й райдужки Майстра чорні також, проте я помилився. Внутрішня була темно-синьою, як зеніт неба ввечері, коли з'являються перші зірки. А зовнішня, що виглядала з-під внутрішньої та обводила її акуратним колом, теж була синьою, проте світлішою, яскравою, блискучою, синьою нестерпно, дещо ненатуральним для ока кольором калуанського гірського сапфіру.