РОЗДІЛ 13. МАЙСТЕР ЮДЗУРУ

Того вечора ми з Ані вбралися навіть за калуанськими мірками розкішно і святково та вийшли з дому.

— Я все ще не знаю, куди ми збираємося, Анжей, — сказала Ані, радісно усміхаючись, — але чи не краще туди голографуватися?

Я поцілував її у маківку, обережно, щоб не поколоти губи діамантами, щедро розсипаними по її волоссю, і сказав:

— Повір, пташечко моя співоча, тобі буде приємно згадувати на старості, що ти була там вживу, своїм власним тілом. Полетіли.

Пташечка радісно захихикала, і ми полетіли. У цей момент я подумав, що наші стосунки з Ані остаточно налагодилися, і як же важко мені буде залишати її і летіти на Землю. Воістину, незбагненні шляхи Великої Матері, і ніхто не знає, що йому буде легко зробити, а що важко. Ми дійшли до рогу Мармурового бульвару і алеї Сабріни, де я вранці розмовляв з незговірливим лімбітом, підлетіли трохи по вертикальному тротуару, сіли у моє авто, запарковане над бічним заулком і полинули за місто.
У міру того, як хмарочоси і літаючі сади Калуани зменшувалися, а Спортивне містечко збільшувалося, очі Ані виражали дедалі більше емоцій: підозри, недовіри, несміливої радості і нарешті бурхливого захоплення, коли серед пишного нагромадження різноманітних височезних споруд вона побачила неймовірного розміру округлий провал — серце Спортивного містечка, Великий Калуанський Стадіон.

— Анжей, — спитала вона голосом, що раптом перервався. — Невже?.. Невже тобі вдалося-таки роздобути квитки?..

— Дорога моя пташечко, — проговорив я, усміхаючись від вуха до вуха, — перед тим, як я відповім тобі, дозволь нагадати, що відволікати водія під час дорожнього руху є смертельно небезпечним…

У наступну секунду Ані заверещала і кинулася мені на шию. Слава богу, в останню хвилину я встиг подумати “автопілот,” і дисциплінований штучний інтелект мого автомобіля пригальмував, а потім плавно зіслизнув на повітряне узбіччя і завис над прірвою кілометрової глибини, на дні якої видніли перші будівлі Спортивного містечка.

Коли вибух радості Ані трохи вгамувався, я практично запропонував їй пройтися до Стадіону пішки, тому що сьогоднішні корки вразять навіть жителів Калуани, звиклих до вАсього. Ані енергійно погодилася, хоча зазвичай вона терпіти не може ходити пішки. Не через те, що вона у мене якась не спортивна, а просто через високі підбори. Цього ж разу її було просто не спинити.
Я ледь встиг припаркуватися по-людськи над вертикальним тротуаром, а вона вже відчинила пасажирські дверцята і вистрибнула в кілометрову безодню. “Це ж треба так любити спортивні події,” — філософськи подумав я і стрибнув за нею. Я не великий фанат вертикальних тротуарів, тому завжди налаштовую свій антигравний імплант таким чином, щоб ковзання вниз було м’яким і не надто швидким. Ані ж тим разом законектила свій імплант з антигравною пластиною, яка, власне, і творила тротуар, так, що понеслася вниз як комета, тільки блискучий червоний шовковий хвіст її сукні мерехтів далеко попереду, між іншими перехожими, точніше перелітними. 

Наприкінці тротуару утворилося скупчення людей, які не мали, де приземлитися, такий собі літаючий корок з людей. Я теж пригальмував, обираючи місце, на яке можна було б поставити хоч одну ногу.
— Анжей, ну ти там скоро?! — донісся знизу, з-під юрби, що зависла у повітрі, дзвінкий і нетерплячий голос Ані.

Знизившись ще трошки і якось там утиснувшись між двома збудженими святково вбраними чоловіками, я нарешті поставив ноги на тверду землю і почав прокладати собі дорогу до Ані, перепрошуючи всіх, кого я чіпав ліктями у цій штовханині.

— Ну, слава богу, я вже думала, ти на парашюті спускаєшся! Побігли! Ну, побігли уже! — сказала Ані, пританцьовуючи на місці.

— Почекай, пташечко моя співоча, — відповів я, — витяг її за руку з натовпу і підійшов до вуличного синтезатора.

— Та часу нема, Анжей! — вигукнула Ані благально.

Я лише загадково усміхнувся і вибрав на панелі синтезатора “кросівки жіночі, червоні, розмір 38, бренд СпортСинт, модель Ірида.” Синтезатор ласкаво запропонував мені обрати один зі ста шістдесяти відтінків червоного та один з трьохсот варіантів узорів або створити такий самому. Але я вирішив, що не до того, і створив перші-ліпші.
Ані подивилася на них із сумнівом і висловилася в тому сенсі, що її сукня з останньої колекції відомого на три світи програміста-дизайнера Хіромото у поєднанні з кросівкам — це стилістичне збочення, проте я й слухати не став. Зі словами:

— Ти мені ще за це подякуєш, — я опустився перед Ані на коліна, стягнув з неї чарівні напівпрозорі туфельки і взув її у кросівки. — А це я в руках понесу, — сказав я, показуючи на туфельки, — перед входом на стадіон віддам. Що я бачив тебе у сукні та кросівках, нікому не скажу, присягаюся.

Ані врешті-решт погодилася, і ми побігли.

Хоч Спортивне Містечко і називалося за якоюсь там давньою традицією містечком, але таким не було. Це було монументальне місто, і тільки декілька земних могли конкурувати з ним за розміром. Слава богу, майже скрізь були блискавичні тротуари, тож бігти доводилося тільки там, де їх не було. Потім ми вскакували на черговий блискавичний тротуар і віддихувалися, поки він мчав нас уперед. Я оглядав розкішні шпилі Спортивного Містечка, осипані хмарами яскравих квітів, а Ані дивилася на свій золотий годинник, а потім хапала мене за руку і перевіряла час на моєму, наче хотіла упевнитися, чи ми точно не спізнюємося.

Нарешті натовп, яким були сьогодні заповнені всі вулиці загуснув ще дужче і перетворився на чергу, яка поволі вливалася в холл Великого Стадіону. Вздовж черги літали маленькі службові дрони-метелики і мелодійними голосами пропонували не гаяти час у черзі, а скористатися безкоштовним  голограмним обладнанням і голографуватися всередину Стадіону, просто на своє місце. Я відмахувався від них, як від мух. Ані страждала, висла на моїй руці, щохвилини перевіряла час і нервувала.
Нарешті ми пройшли під велетенською аркою, сплетеною з золотих лаврових листочків і увійшли в холл, подібного якому не було у трьох світах. Анімація на стелі, що відтворювала глибоке оксамитово-чорне нічне небо змінилася іншою, що демонструвала двох голих чоловіків, намащених олією. Вони боролися, як шалені бики, схопивши один одного за плечі і впершись чолом у чоло. Глядачі у довгих білих тогах з червоними і золотими поясами несамовито аплодували і беззвучно, але збуджено кричали, підбадьорюючи кожен свого борця. Анімація змінилася іншою: п'ять жінок, чомусь не у спортивних костюмах, а у довгих сукнях і шляпках готувалися стріляти з луків незвичної конструкції, тоненьких, наче створених з паличок. Лучниці зосереджено дивилися вперед, вочевидь на мішені, потім вони натягнули тятиви, стріли з червоним оперенням зірвалися з луків, і… тут ми з Ані дійшли нарешті до виходу на трибуни. Ще декілька вузьких темнуватих коридорів, наповнених людьми, збудженням і радісним очікуванням, і ми вирвалися на свіже повітря — на мармурову нижню VIP-трибуну номер один. Від проходу до свого місця нас тепер відділяло лише прозоре скло. На ньому тонкими блакитними лініями були намальовані давні атлети. Скло заслоняло прохід через арку, сплетену з живих білих і кремових квітів. Майже на кожній квітці сиділи ніжно-рожеві або яскраво-зелені метелики і тріпотіли шовковими крильцями.