РОЗДІЛ 11. СОЦІОЛОГІЧНЕ ОПИТУВАННЯ

Наступний місяць минув спокійно. Я взяв себе в руки, наказав собі працювати тільки вночі, а вдень не забувати, що поруч зі мною живе гарненька молода особа, і особа через деякий час перестала, або майже перестала, на мене гніватися. 

Потайки від Ані я почав готувати для неї другий сюрприз, пов'язаний з Калуанськими іграми (знав би я тоді, дурень, чим він для мене обернеться!) Проте тоді я того передбачити не міг, а з ентузіазмом заходився знайомитися з менеджерами, промоутерами та іншими калуанцями, які працювали на Юдзуру “Метелика” Чоу, підбираючись до великого спортсмена щораз ближче. Сам він на Калу ще не прилетів, але його найближче оточення — різноманітні загадкові майстри з самого Лімбу — уже почали потихеньку заселяти розкішний особняк біля Блакитної Лагуни, який подарував легенді сучасного спорту особисто мер Калуани років десять тому.
Чоу охоче наймав калуанців для реклами, промоушну і різних таких речей, у яких вони найкращі. З деякими з них я був у приятельських стосунках. Їх зробили ще більш приятельськими гори комерційних білетів, які я їм відвалював. Проте вони мені не так уже й допомогли: з превеликим розчаруванням я довідався, що хоча калуанці дуже задоволені працею на Юдзуру, жоден з них не має доступу до палацу на березі Блакитної Лагуни, і майстра Юдзуру вживу ніколи не бачив.

— Вони класні, — сказав мені за коктейлем Боб, власник калуанського агентства “Рекламні зорі”, — в тому сенсі, що дуже щедрі. Ввічливі. Завжди дякують за роботу, навіть якщо результат не такий чудовий, як хотілося б. “Часом на плоди треба почекати.” Так вони кажуть. Ага. Мені б усіх клієнтів з таким філософським настроєм, — він сьорбнув коктейлю через блакитну трубочку.

— Але? — спитав я.

— Що “але?” — здивувався Боб.

— У твоєму тоні я чую явне “але.”

— Та розумієш, Анжей… Лімбіти, вони зі своїми заскоками… Іншопланетяни, що з них візьмеш?

— Но-но-но, попрошу! Я теж іншопланетянин, між іншим! Я з Землі.

— Та ну? — протягнув Боб недовірливо. — Та навіть, якщо й так, то ти вже з нами до такого ступеня зжився, Анжей, що тебе від місцевого і не відрізниш. Лімбіти — то інша справа. Вони максимально несхожі на усіх, кого ти бачив.

Я хотів сказати, що взагалі-то бував на Лімбі, але прикусив язика: по-перше, я підписував довгий і грізний сувій про нерозголошення конфіденційної інформації, а по-друге, я знав, що представники нижчих і вищих каст Лімбу дуже сильно відрізняються один від одного. Я був знайомий тільки з представниками нижчих, а Юдзуру разом з його найближчим оточенням, напевно, належав до вищих. Тож я про них і так, і так не мав жодної інформації, окрім тих пліток, якими ділилися зі мною знайомі з нижчих каст.

Тим часом Боб допив свій коктейль і сказав:

— Добре, Анжей, я постараюся влаштувати тобі зустріч з єдиним лімбітом з близького оточення Метелика, якого я знаю. Він, здається, майстер металу. Але це не точно… Тільки я тебе прошу, будь паїнькою.

— Коли це я не був? — реготнув я.

— Я тобі серйозно кажу, — Боб і справді виглядав більш поважним і навіть стривоженим, ніж завжди, — без твоїх оцих жартиків. І не думай навіть пропонувати йому гроші.

— А то що? Привалить мені по голові своїм металевим кулаком? — порснув я сміхом.

— Гірше, — відповів Боб абсолютно серйозно. — Встане та піде, і ані з тобою, ані зі мною ніколи більше не спілкуватиметься. Якщо хочеш, щоб він влаштував твоїй дівчині зустріч з Юдзуру, то вона має його чимось зацікавити. Своїм мистецтвом, так вони кажуть. Гроші для них — це образа.

— Отакої, — я почухав потилицю. — З калуанськими зірками завжди все просто і стандартно: хочеш пройти за куліси, даєш стільки-то комерційних білетів менеджеру, і…

— А ти, Анжей, матимеш справу не з калуанцями, — перервав Боб. — А з лімбітами. Ну, все, па-па. Дякую за щедру оплату консультації.

— На здоров’я, — відповів я і замислився.

“Вона має зацікавити його своїм мистецтвом”, — це ж треба! Лімбіти хочуть в усьому бачити щось глибоке, містичне й незвичайне. Навіть кожен предмет у їхніх віруваннях має свого тамаші — душу, простіше кажучи. А людина мусить поза тим мати якесь мистецтво, он, значить, як. Я почухав носа. Чим Ані зацікавить містичного майстра з вищої касти? Чим от вона мене зацікавила, наприклад, п’ятнадцять років тому? Зовнішністю, звичайно. Тим, що неперевершено танцює. І ще вона мила. І ніс у неї курносий, і татуювання на губах. І взагалі. Можливо, лімбіти з їхнім унікальним баченням світу і у ній зауважать щось особливе? Я і сам почав приглядатися до Ані більш уважно. 

Щодня ми ходили кудись: до Опери,  в гості до її численних друзів, на танці, до Музею Вражень або в зоопарк. Я спостерігав за Ані, а ще не раз ловив себе на тому, що йдучи з нею під ручку по якій-небудь мальовничій алеї, я вдивляюся у натовп у пошуках модного коричневого капелюха в тоненьку бежеву смужку. А сидячи у Калуанській Опері, я час від часу обертаюся, щоб перевірити, а чи немає у когось з чоловіків, які сидять позаду, ямки на підборідді. Але ні. Загадковий незнайомець більше не з’являвся.

Ще мене, звісно, так далі й захоплювала тема порятунку Мішеля. Тонтонці періодично передавали мені вітання через Фреда. Останній, між іншим, значно посунувся у своїх дослідженнях темної кори головного мозку. Врешті-решт офіційна медицина офіційною, а тільки в нього була унікальна можливість і бажання порівнювати звичайну темну кору з пошкодженою. 

Тому кожного разу, коли ми зустрічалися на яскравій галявині біля прозорого чистого озера, він показував мені десятки лінго-знімків Мішеля, Ганса, Бернардетт, Мадлен і своїх власних, накладав їх один на другий та збуджено пояснював, що це все може означати.

Я не спеціаліст, але я мав у це все вникати, тому що спеціалістів усе одно, крім Фреда, не було, і порадитися йому не було з ким. Не було кому його навіть просто вислухати. А моєї кваліфікації для того, щоб працювати вухами, повністю вистачало. Я зрозумів те, до чого він дійшов, приблизно так: ментальне опромінення О-га щось там простимулювало у темній корі, внаслідок чого її власне нейронне випромінювання стало більш інтенсивним і перебивало нормальні токи мозку. Так було у Бернардетт і особливо у Мішеля. Випромінювання Ганса майже не відрізнялося від нормативного.