РОЗДІЛ 10. МОНСТРИ

Наступні три тижні минули одноманітно і смутно. Принаймні для Ані. Її нахабний коханець організував у неї вдома якусь незрозумілу їй діяльність, цілими днями ходив задумливий та нервовий і не міг дочекатися ночі. Але зовсім не для того, щоб заграти з нею в які-небудь цікаві ігри, а щоб якомога швидше заснути.

Я відчував, що я роблю щодо неї щось неправильне, і саме через мене ми поступово віддаляємося, але нічого не міг з собою вдіяти: нічна праця, яка мала на меті знайти О-га і врятувати Мішеля, поглинула мене повністю. Щоб компенсувати Ані мою напіввідсутність, я почав операцію щодо церемонії відкриття шість тисяч п'ятсот вісімдесят восьмих Калуанських Ігор, події планетарного масштабу. Спочатку я обережно спитав, як вона взагалі ставиться до таких спортивних подій. Вона відповіла досадливо:

— Я квитки хотіла купити собі на день народження, в англійському місяці тобто, це в січні по-вашому.
Я подався вперед:

— І що?

— І нічого, — відповіла Ані похмуро. — Жодного квитка уже не було, незважаючи на те, що Ігри так взагалі-то в німецькому місяці тільки.

— Це у липні, значить, — відповів я і посміхнувся, як хижак, що побачив хвіст здобичі у кущах.

Проблему з розпроданими квитками мені вдалося вирішити протягом двох днів. Двоє молодих бізнесменів з Калуополіса вирішили, що любов до спорту не така важлива, як любов до комерційних білетів. Адже за суму, запропоновану мною за два квитки у першому ряду можна було купити пів того Калуополісу і ще цілий Калур на додачу. Ми розпрощалися задоволені нашою маленькою оборуткою, і кожен вважав, що йому дуже пощастило. 

Проте порадувати Ані моєю перемогою я ніяк не міг, адже сюрприз мав бути сюрпризом. Намагаючись якось покращити її настрій, я щодня купував їй букети, один прекрасніший та екзотичніший за інший. Ані, як справжня калуанка, квіти полюбляла дуже. Колись. Зараз же вона мовчки і не роздивляючись, кидала черговий букет на антиграв, він зависав у повітрі над мідною пластиною, яка порушувала гравітаційне поле планети Калу над собою. Потім вона розверталася і мовчки виходила з кухні, не зробивши квітам водяної хмари. Я сам вмикав на антиграві режим розпилення і виливав на нього склянку води, яка всупереч яблучним законам Ньютона, вниз не лилася, а зависала над антигравом прозорою кулькою, поступово перетворюючись на хмарину.

Я, звичайно, чудово розумів, чому вона сердиться і чого від мене хоче. Пошепотітися, як тоді. Але я все казав собі: «Потім! Потім…»

Я розумів, що кривджу її, проте обрав зараз сконцентруватися на справах тонтонців і на пошуках О-га. За двадцять один день, точніше за двадцять одну ніч, я дослідив п’ять планет від екватора до полюсів. Навіть якщо ти моментально переміщуєшся на будь-які відстані, це нелегке завдання. Адже суть не в тому, щоб просто переміститися, мені потрібно було докладно дослідити улоговини, виярки і низини, тобто всі місця, де міг рости мох, який мохом не був, а був універсальним органом чуття е-у. Крім того, можливо, цей мох міг рости не тільки у звичних для моху місцях, тому нишпорити доводилося й по степах, і по пустелях, і по гірських урвищах.

Почав я з планети У, від якої отримав свою назву сумнозвісний Протокол. Вся команда бази У, що складалася з трьох людей, на жаль, загинула. Я дуже боюся небіжчиків, тому досить довго кружляв недалеко від пошарпаної часом будівлі, просто не маючи відваги увійти всередину. Купол бази давно не функціонував, тому місцева флора росла, де хотіла — крихкий жовклий сухостій затягнув усе.

Нарешті я помітив недалеко від входу три рівні однакові пагорбки, які покривала жорстка щітка степової колючки.

Звичайно. Тут уже були люди до мене і поховали їх, як належить.

Я взяв себе в руки, підійшов до могил, присів навпочіпки і прочитав імена на маленьких лакетових табличках, втиснутих у землю:

Еллен Кінсі, 9885-9980

Марк Коін, 9934-9980

Анна Красінськи, 9823-9980

Мені було дуже шкода їх усіх, особливо Марка. Він був майже ровесником Фреда.

“Яким вітром тебе сюди привіяло, такого молодого?” — подумав я. На його табличці було намальовано маленький хрест. На табличці Еллен — півмісяць з яскравою зорею, а в Анни — долоня зі схрещеним вказівним і середнім пальцем.

Я посидів, наважуючись, потім поклав руки на могилу Анни і сказав:

— Двадцять п’ять.

Моє серце на декілька секунд перестало битися. Потім гучно, повільно і болісно стукнуло, і я почав зворотний відлік:

— Двадцять п’ять… двадцять чотири…

У мене заболіла голова.

— Двадцять три… двадцять два…

Я осліп. У мене з очей полилися чи то сльози, чи то кров, але я продовжував рахувати.

— Двадцять один…

— Олено, — покликав я пошепки.

— Що? — відізвався такий само змучений шепіт поруч.

— Двадцять… дев’ятнадцять…

— Подбай про Марка…

— Добре…

— Вісімнадцять… сімнадцять… шістнадцять…

У мене заніміли ноги.

— П’ятнадцять… чотирнадцять…

Оніміння піднялося вище. Я уже не відчував живота…

— Тринадцять… дванадцять…

…і рук…

— Одинадцять…

…і плечей…

— Десять…

Мені паралізувало легені. Я не міг дихати, але знав, що серце інерційно і нерівно стукне ще дев’ять разів. Одночасно на мене найшла така ясність, що я відразу все зрозумів. Я напружив усі сили, щоб сказати Олені, що це, як ми й думали, цитокіновий шторм. Що варто було все-таки інжектувати імуноль, і що Маркові не пізно інжектувати його ще й зараз. Гірше йому, в кожному разі, не буде. Але мені, на жаль, відняло мову, і нічого цього я сказати не встиг. Просто дорахував до одного і помер.

Я сквапливо зняв долоні з могили Анни і віддихався. Чорт забирай цю мою здібність!

Я оббіг навколо бази три рази, аж руки перестали труситися, поклав їх на могилу Еллен і сказав:

— Тридцять.

Еллен помирала ще тяжче. Тому що, окрім оніміння, параліча та крові з очей, її ще мучило сумління. Вона була впевнена, що саме вона випадково занесла інфекцію на базу після того інциденту (а якого, я не зрозумів) два дні тому.