РОЗДІЛ 9. ЗНАЙОМІ І НЕЗНАЙОМІ

— А який смак ви полюбляєте?

— Найсолодший з усіх можливих.

Дівчина подала мені вузьку високу пляшку чорного скла з багряною етикеткою.

— Спробуйте оце. Вам сподобається.

У Калуані все люблять робити у старовинному стилі. Навіть не знаю, в якому столітті якого тисячоліття на Землі існували такі магазини. Величезна, неймовірних розмірів зала з масивними округлими стійками, заставленими різноманітними за формою і змістом пляшками. Біля кожної стояв якийсь довгоногий винний експерт, готовий запропонувати будь-що до кожної нагоди.

На туристів це справляло неабияке враження. Їхня уява малювала виноградники, що никли за горизонтом, наповнені сонячним світлом, напівпрозорі ягоди і людей, що обережними повільними рухами збирають важкі стиглі грона.

Але я не був туристом. Я був уже майже місцевим. Я знав, що не існує жодних виноградників, а просто у внутрішніх залах магазину встановлено два промислові винні синтезатори, ну, правда, дуже хороші. Я знав, що усміхнена дівчина, трохи схожа на Ані, яка подала мені вино, ніколи його не куштувала. Тому що якщо б вона продегустувала все, що було на її стійці, то негайно б умерла від алкогольної інтоксикації. 

Але… за те ми всі і любимо Калу взагалі і Калуану зокрема, що тут є найкращі у Всесвіті декорації для нашої уяви.

Я вийшов з магазину й огледівся. Я був у так званому Місті Ігор. Воно було частиною Калуани, і якою частиною! Воно займало близько сімдесяти п'яти відсотків поверхні столиці. Цілі райони, зайняті відкритими та закритими знімальними майданчиками, студіями звукозапису, візуалізаторними баштами, програмувальними установами з яскравими написами, опуклими та такими, що рухалися, повзали по фасадах та літали над ними, студентські містечка з безліччю  шкіл і студій акторської майстерності, знаменитий Режисерський Університет, окреме Музичне Містечко, з якого вдень і вночі звучало, як з великої оркестрової ями, але часами через какофонію пробивалися геніальні мелодії, які брали за серце і змушували зупинятися посеред тротуару… А ще технічні райони, релаксаційні парки, центри психологічної допомоги під час творчих криз… А ще кольорові житлові комплекси, що діставали верхівками, як мені здавалося, до самісіньких рожевих штучних хмар…

Так воно виглядало, найбільше підприємство, створене людьми, продукцією якого були враження. Сонний гігант розваг “Геймфлікс”. Столиця у столиці, місце, де обертається більше білетів, ніж у всьому іншому Всесвіті. Хіба що видобуток юрренію міг би конкурувати за вигідністю зі створенням музики, візуалізацією, і, звісно, сонним кіно. Сонне воно не в тому сенсі, що нудне, а в тому, що всі п’ятдесят два мільярди людей, які заселяють у наші часи Землю, Калу та Лімб, а також незліченні іншопланетні бази та колонії або працюють на космічних станціях, — усі вони це кіно дивляться уві сні, підключаючись до апаратів сновидінь.

Я загледівся, зробив крок уперед і наступив на червону сукню, яка купою валялася просто на тротуарі. Зіступив з неї, але сукня підступно схопила мене за черевик тоненькими мереживними бретельками, і я заплутався в них, як у сітях. Місто Ігор – це єдине місце у нашому секторі Всесвіту, де смітити не тільки можна, а й треба. “Для тебе сміття, для когось – свіжа ідея”, — говорять калуанці. Якби на підтвердження цієї догми жінка, що спиралася на парапет біля алкогольного магазину, сказала своєму супутнику:

— …І тоді у нього сталася творча криза.

— І що ж далі? – спитав чоловік. Він був одягнений у діловий калуанський костюм білосніжного кольору, темно-зелену сорочку і тугий зелений корсет, що п'ятиміліметровою смужкою визирав з-за лацкана піджака. Вузенька оксамитова краватка, теж смарагдова, але ще темніша, не прикріплена нічим, висіла аж до паса, вочевидь самовільно випроставшись з-під піджака.

— І скажи мені, як він з тою кризою порається? – перепитав він, вийнявши з рук своєї дами довжелезну сигарету у такому ж довжелезному малахітовому мунштуці і затягнувшись.

— Здогадайся з трьох разів, — дама поправила свої лимонно-жовті брюки звільненою рукою, і розстібнула такий самий жовтий піджак. Під ним була біла шовкова футболка, а на плечі переливалося зелене павиче перо. У Місті Ігор та у діловому центрі дами воліють теж носити брюки і відрізняються від чоловіків тільки тим, що замість галстуків мають різні яскраві прикраси на плечах. Ну, і, звичайно, якщо вже одежа є непристойно довгою, то, за загальною думкою калуанок, вона повинна бути хоча б напівпрозорою, а то якже? Наприклад, крізь жовтий костюм можна було спокійно прочитати напис Муза Музики, який було витатуйовано на стрункому лівому стегні і роздивитися маленьку скрипочку.   

— Навіщо мені твої три рази, я й з першого здогадаюся, — відповів чоловік, випускаючи дим носом і повертаючи сигарету дамі. — Він пішов копирсатися на якомусь смітнику.

Жовта дама весело засміялася:

— А ти все-таки йому заздриш, ще зі студентських часів.

Чоловік знизав білими плечима:

— Він псих ненормальний, а я мушу відзвітувати своєму начальству, коли він вродить наступний геніальний саундтрек. У нас кіно має бути у сплячих головах за чотири місяці, а в нього, бач, творча криза. Лілу, з ним так тяжко працювати, що я здохну.

— Не дохни, Марку! Ті, з ким працювати легко, геніальної музики не народжують! – Муза Музики вийняла недопалок з мундштука і відправила його на тротуар. Мундштук затиснула в зубах, перекрутила своє розпущене русяве волосся і спритно всунула малахітову паличку в імпровізовану зачіску як шпильку.

Чоловік подивився на годинник:

— Давай далі про творчу кризу. Мені час у діловий центр умову перепідписувати. Чорт! Через його кризи зараз такий скандал з продюсерами буде, хоч голову в дику чорну діру сунь.

— Ну, що, — дама з мунштуком ковзнула по мені поглядом, – вийшов він на вулицю. Перше, що побачив: лежить, каже, прозора жіноча сорочка купою на тротуарі. Він на неї наступив і довго не міг виплутатися, як оцей-от чорнявий двометровий красень з червоної сукні, — вона тицьнула в мене пальцем і спокусливо усміхнулася. — І поки виплутувався, “побачив”, як він каже, що цю сорочку біля його під’їзду кинула Стелла, відчув усю гамму її горя і зрозумів, як її описати музикою. Мерщій кинувся додому, закрився, сувої вимкнув, годинники спустив в унітаз. Тільки мені встиг подзвонити і крикнути: “Лілу, мене накрило!” Так що все. Сміливо йди до своїх продюсерів, клади ноги на стіл і кажи так: у нас за тиждень буде геніальне творіння, як “Сад рожевого цвітіння”, тільки краще. А ви, сліпоглухонімі бізнесмени, хочете, щоб ваші нікому непотрібні прізвища були у титрах написані поруч з прізвищем великого композитора чи мені піти пошукати інших?