РОЗДІЛ 8. ДІЛОВІ НАРАДИ

Обличчя Фреда на екрані було стривоженим і питальним, а скуйовджене русяве волосся стирчало в усі боки. Видно було, що я його розбудив. У його кімнаті було темно, але він і не подумав вмикати світло, відразу сказав: 

— Слухаю тебе, Анжей! Добре чи погано? 

— Дуже погано, Фреде, гірше і бути не може. Гірше, ніж я собі припускав та уявляв, — сказав я.

— Де Мадлен? — спитав він швидко.

— Спить у себе в каюті. Заснула півгодини тому. Я наразі не злітаю, боюся від неї відійти. Сиджу в сусідній кімнаті. 

— Давай коротко, а потім з подробицями, — попросив Фред, стискаючи долоні в кулаки і спираючись на них підборіддям. Він дивився на мене круглими, широко розплющеними очима і не моргав.

— О-га сказав, що це з ними назавжди.

Фред опустив голову й потер скроні.

— Як вона?

— Дуже погано, — мене заколотило. — До речі, ми знайшли спопелитель, який ти викинув п’ять років тому.

— Як це?

Я коротко переказав йому ту частину розмови, яка стосувалася його. Фред схопився за голову:

— Боже! То, виходить, я припинив усе?! Господи!!! Чому я не сказав йому ці слова раніше?!

— Фреде, Фреде, заспокойся, — сказав я і нервово постукав пальцями у рукавичці по столу. — Ти вимагаєш від себе ясновидіння. Хто міг припустити…

— Кошмар, Анжей, просто жах! Що було далі?

— Далі цей червоний йолоп повернув нам твій спопелитель, просто жбурнув його Мадлен під ноги.

— І? — Фред напружено стиснув кулаки.

— І, — я зціпив зуби, — вона у нього вистрілила. Потім палила в місце, де він стояв, поки обойма не закінчилася. Тоді сіла на край чорної вирви, мовчала і дивилася в одну точку.

Фред схопився за голову.

— Ох, як усе погано, правда!

— Я її повів назад до корабля, але на неї таке найшло, вона була, як лялька. Я мусив її фактично тягти.

Фред тримався за чоло та хитав головою з боку в бік.

— От. Я з неї зняв скафандр, заніс у каюту, поклав на ліжко. Вона лежить, Фреде, дивиться мовчки в стелю. Я теж стою, мовчу, моторошно мені, розумієш. Потім вона раптом каже абсолютно спокійним, звичайним своїм голосом: “Іди, Анжей.” Я їй: “Мадлен, може, тобі щось потрібно? Може, води принести? Може, порозмовляти хочеш?” Вона: “Ні. Дякую. Йди.” Я вийшов, двері за собою зачинив, але відчуваю, не можна мені зараз відходити. Адже ж і ти мені казав те саме. Стою під дверима, дослухаюся. А потім… — у мене заклацали зуби.

— Заплакала? – спитав Фред глухо, не піднімаючи очей.

— Не заплакала, Фреде, завила. Я взагалі такого звуку від людини не чув ніколи і припустити не міг, що так можна… Вона вила, як лімбійська вовчиця, в якої забрали малечу, — я захрупотів пальцями. — Я метушився по коридору під її каютою. Ані увійти, ані відійти, розумієш? От бігаю я, значить, бігаю, а вона виє щораз голосніше. Фреде, я коли шолом зніму, я там сивий буду, мабуть.

Фред відкинувся на спинку крісла і мовчки почав шарпати якийсь сувій. Потім спитав:

— Що далі? Ти зайшов?

— Ні. Чекав. Це все продовжувалося години дві. Потім вона стала затихати і замовкла. Я тихенько зазирнув: лежить спиною до дверей, підібравши ноги. Мені вже чорт знає що примарилося. Я підійшов — ні, все добре, спить. Клубочком згорнулася і притискає до грудей синій зошит. Я так розумію, що той самий. Ті сині аркуші, про які згадував О-га. Які її ріжуть, які їй болять.

Ми з Фредом довго мовчки дивилися один на одного. Потім я спитав:

— Фреде, ти як думаєш, що там? Це ж Мішель його написав, так?

— Ти вважаєш, що в когось ще може бути таке екзотичне хобі як каліграфія? У них з Мадлен було щось типу традиції, він їй останні років п’ятдесят листи писав не звичайні, а паперові. Малював на папері слова, фотографував і відправляв. А коли зустрічалися, віддавав оригінал. Вона мені одного разу дала прочитати фрагмент такого листа. Звісно, зошит також він їй залишив. Але що там, я припустити не можу. Напевно, щось дуже особисте.

— У тебе не було спокуси відкрити зошит, коли ти його побачив? Ну, тоді, чотири роки тому, ти мені розповідав.

— О, ні! — Фред підняв руки. — Мені було достатньо, що я місяць дивився дикі сни Мішеля, коли він був ще собою. Я мало сам з глузду не з’їхав. Сторонні люди, коли таке бачать, відводять очі. А я випадково, бог свідок, мимоволі, опинився в центрі їхніх стосунків.

— Тепер уже ми опинилися, — сказав я.

— Слухай, то Мадлен вбила О-га? — спитав Фред, помовчавши.

— Я не знаю точно, але майже впевнений, що ні.

— Він що, невразливий? — здивувався Фред. – Зачекай хвилинку, я вікно зачиню. Дуже холодно. Ти говори.

— Вразливий, ще й який! Він мені розповідав, що його тридцять тисяч років тому проштрикнули якоюсь палкою, то він мало не помер, — сказав я у пустий сувій.

— А як же?.. — почав Фред, повернувшись.

— Тут принципове питання: чи встиг він розділити свій електроліт та імпульс, і чи встиг імпульс переміститися кудись до того, як Мадлен перший раз вистрілила.

— А чого б йому розділятися? – здивувався Фред.

— А того б, що я, на відміну від О-га, не ідіот, і дуже добре знаю Мадлен. Тому тільки-но я побачив спопелитель, що летить їй під ноги, я йому мислено закричав, щоб він вшивався якомога швидше.

— А як зрозуміти, встиг він чи ні?

— Якщо імпульс зникає, — пояснив я, — то електроліт уже не тримається у формі куба, це просто червона рідина.

— І саме так вийшло?

— Я ж кажу, все швидко було, моментально, я не встиг роздивитися. Потім уже дивитися не було на що. Вона вистрілила в одне й те саме місце двадцять два рази — скільки зарядів в обоймі було.

Я подумав і раптом сказав:

— Фреде, послухай. Я не знаю, як, але їй треба повернути її Мішеля.

— Як?! – викрикнув він.

— Я ж кажу, що не знаю. Я тільки точно можу сказати тобі: якщо я ще раз почую, як вона виє, ти мене поховаєш. У мене серце не витримає. Поховай мене у чорному костюмі, а, Фреде? Я хочу навіть у труні виглядати елегантно. Тільки корсету не треба, це вже занадто.